Читати книгу - "Проект «Україна». Австрійська Галичина"

р. до Галичини приїхав канадський підприємець Мак-Гарвей і представив канадську машину для буріння. Перше буріння цією системою було зроблено в Криґу (повіт Горліце) на фірмі «Горайський, Клобасса і спілка», що показало надзвичайну швидкість буріння, як на той час. Слід сказати, що ця система була пізніше удосконалена галицькими інженерами Здановичем, Вольським, Фабіанським, Мікуцьким та ін., внаслідок чого їх раціоналізаторство загалом успішно використовувалося аж до Другої світової війни.

Початок гірського видобування нафти у Галичині започаткував Станіслав Щепановський, який у 1885 р. заклав у Слободі Рунгурській поблизу Коломиї шиби, що давали добовий приплив нафти 1,5–2,5 т. На прикладі С. Щепановського нафтові шиби почали відкривати й у інших гірських частинах Галичини, насамперед у повіті Кросно: Вєтржно та Рівне (1888 р.), Потік (1891 р.).

Аж у 1884 р. вперше у Галичині американським підприємцем Вільямом Генрі Мак-Ґарвеєм застосовано канадську систему буріння, що мала свої переваги не лише щодо глибини буріння, але й щодо особливостей карпатського флішу.

Галичина мала освічених і досвідчених керівників і бурильників, у яких був досвід роботи на копальнях Росії, Голландської Індії і насамперед — Румунії.

Бурова установка канадської системи пробурювала щодобово 4—20 м у залежності від твердості і положення пластів гірських порід. Проходження свердловини тривало 1–2 роки, залежно від глибини і умов праці, а вартість — 150–250 тис. корон, тобто 1 метр свердловини коштував 110–130 корон.

Застосування свердлильного верстату розширило перспективи нафтового промислу у Галичині: у безпосередній близькості від Горліце діяло ряд шахт: Криґ, Кобилянка, Липинки, Лібуша, Бобрек, Вєтржно, Вуглівка, Івоніч.

Не менш важливим фактором, що сприяв розвою цієї галузі господарства, була активна позиція і діяльність творця нафтовидобування Станіслава Щепановського. Місцеве населення вважало його патріотом рідного краю, що відкрив Галичину світові, прирівнювало його з цісарем Вітчизни, який намагався створити з Галичини польський П’ємонт і завдяки розвитку нафтовидобування економічно відокремити Галичину від монархії. Це була душа народу, який виховав своїм прикладом з галичан ділових людей, інтелігентів з істинно галицьким характером!

Наступний період у розвитку нафтової промисловості пов’язаний з Бориславом, де було виявлено багаті нафтові джерела, що почали домінувати над виробництвом всіх інших шахт; всі компанії перенесли до Борислава свою основну діяльність, і там почав концентруватися трафік буріння.

Перевезення ропи до Печенiжинської рафінерії та вивiз продукції до Коломиї здiйснювалися возами, а з 1886 р. — новозбудованою залізницею: 1 листопада 1886 р. відкрито гілку Коломия — Печенiжин (14 км) та Надвірнянське передмістя — Шепарівці—Княждвір (7 км), а 1 грудня — Печеніжин — Слобода Рунгурська, довжиною 10,9 км.

1886 р. у Слободі Рунгурській функціонувало 13 нафтових свердловин, за що було сплачено понад 2 тис. зол. податку, та декілька свердловин у Космачі. У 1885 р. у Слободі Рунгурській видобуто 17,1 т нафти на суму 668 тис. зол. ринських (3,9 за 1 ц). Внаслідок бурхливого розвитку Слобiдського родовища, в 1880 рр. у багатьох мiсцевостях побудовано підприємства з дистиляції нафти. Нафту, що видобувалася на Гуцульщині, переробляли підприємства у Коломиї («Gartenberg i Sp.», «Fiebich i Sp.»), Королівці («Brettschneider Leizor»), Печеніжині («Szczepanowski i Sp.»), Рунгурах («Auerbach Schmelke»), Сопові («Winzenz i Sp.»), Вербіжі («Weiser i Sp.», «Bloch i Sp.») — на всіх нафта з Слобідського родовища, Микитинцях («Fischer W.») — з Космацького та Пасічній («Griffel i Sp.») — з Пасічнянського родовища. За використання природних ресурсів ці підприємства сплатили до казни понад 750 тис. зол. податків.

Печенiжинський завод став одним iз найбiльших в Австро-Угорщинi (закритий у 1928 р.), на ньому працювало близько тисячі робiтникiв i службовцiв. Щодобовий об’єм переробки нафти складав 60—100 т. Це було найбiльше промислове пiдприємство Гуцульщини, яке приносило власникам значнi доходи; робiтники ж працювали у важких умовах і за низьку плату. Біля нього започатковано виробництво парафiнових свiчок.

Родовища нафтової ропи, крiм Слободи Рунгурської, були виявленi також і в iнших мiсцях, насамперед у Пасiчнiй, Биткові й Делятині. Найпотужніше Битків-Пасічнянське родовище займало площу 200 км2. Буріння там розпочалося в 1886–1888 рр. — діяло чотири свердловини, на яких видобуто 63,2 т нафти на суму 4310 зол. (6,82 за 1 ц). У 1885 р. у Галичині 359 великих і середніх копалень озокериту і нафти, яка перероблялася на 60 рафінеріях.

Нафтопродукти транспортували не лише місцевими транспортними артеріями, але й міжнародними лініями. У 1885 р., зокрема, ці продукти перевозилися залізницями: Північною Цісаря Фердинанда; Галицькою Кароля Людвіка; Львівсько-Чернівецькою; Угорсько-Галицькою; Архікнязя Альбрехта, Дністрянською, Тарнівсько-Лелухівською, Галицькою Трансверсальною. Загалом через Галичину перевезено 94 375 т бензину, 65 327 т асфальту, смоли і мастил.

Отже, починаючи з 1884 р., почалося цілеспрямоване та систематичне буріння у Бориславі. У зв’язку з досить примітивною технікою на початках продуктивність була низькою. Однак, завдяки поліпшенню якості дослідження нових нафтоносних площ і якості буріння, швидко виріс об’єм видобування нафти, досягнувши апогею в 1908, 1909, 1910 рр. Навіть у 1897 р. Борислав ще не відігравав ніякої провідної ролі у плані видобування вуглеводів у Європі. Лише з 1898 р. Борислав розпочав ходу, щоб отримати найближчим часом провідну роль в країні і в Європі.

Наприкінці XIX ст. Галичину було поділено на шість гірничих регіонів, які об’єднувалися у чотири гірничих округи: Краків; Ясло; Дрогобич; Станиславів.

Наприкінці XIX ст. у 64 місцевостях Галичини видобуто 452,2 тис. т нафти. Відповідно розвивалася нафтопереробна галузь. Спочатку будувалося багато (у 1890 р. понад 200) дрібних кустарних підприємств, проте вони дуже скоро виявилися нерентабельними і до кінця 1890-х рр. більшість їх закрилася. Залишилося лише близько 50 найбільших підприємств, в яких було зайнято понад 700 чоловік. Із цих підприємств тільки три мали по 51—100, а шість — по 21–50 робітників. Нафтопереробне виробництво і далі залишалося дрібним, слабомеханізованим — іноземному капіталу вигідніше було вивозити нафту поза межі краю в сирому вигляді.

1886 р. держава розпочала експлуатацію нафтових родовищ у