Читати книгу - "Білі зуби"

запруджувала вулиці Кріклвуду із цигарками в ротах і так задавала тон школі. Адже це епоха звітності. І довгоносі батьки прискіпливо читають освітянський додаток до «Таймс», оцінюючи школи за цифрами і звітами інспекторів. Директор був вимушений відмикати пожежну сигналізацію впродовж семестрів, щоб хоч якось приховати тисячу затятих курців.

— Гм… слухай, тоді просто присунь своє крісло ближче до вікна. Давай, давай, не роби з мухи слона. Отак. Добре?

«Ламберт і Батлер» уже стирчав з Міллатового рота.

— А прикурити?

Директор пошарудів у кишені, де тютюн і запальничка були поховані в купі паперових хустинок і кулькових ручок.

— Прошу. — Міллат припалив і пахнув димом на директора. Директор кашлянув, як стара бабуся. — Окей, Міллате, ти починаєш. Я від тебе цього сподіваюся, принаймні. Вперед.

Міллат сказав:

— Я собі балакав там, за природничим, про питання духовного росту.

Директор нахилився вперед і кілька разів постукав вказівними собі по губах.

— Мені треба знати трохи більше подробиць, Міллате. Якщо тут справа пов’язана із релігією, то це лише може стати тобі в пригоді, але я мушу знати докладніше.

Міллат виявив бажання співпрацювати.

— Я говорив зі своїм другом. З Гіфаном.

Директор покрутив головою:

— Я не зовсім розумію, про що ти, Міллате.

— Він духовний лідер. Я в нього питався поради.

— Духовний лідер? Гіфан? Він вчиться у нашій школі? Тут ідеться про віросповідання, Міллате? Я мушу знати, якщо йдеться про віросповідання.

— Нє, не йдеться тут ні про яке грьобане віросповідання, — гавкнула Айрі роздратовано. — Можна якось швидше? У мене скрипка через десять хвилин.

— Зараз говорить Міллат, Айрі. І ми слухаємо Міллата. І я сподіваюся, коли ми дійдемо до тебе, Міллат виявить до тебе більше поваги, аніж ти зараз до нього. Окей? Ми мусимо шукати порозуміння. Окей, Міллате, продовжуй. Який саме духовний лідер?

— Мусульманський. Він мені допомагав у питаннях віри, чи шо. Він очолює кріклвудську гілку Хранителів Вічного Ісламу.

Директор зсунув брови.

— ХВІ?

— Вони усвідомлюють, що в них проблеми з акронімом, — вставила п’ять копійок Айрі.

— Добре, — продовжував директор, — то цей хлопець із ХВІ. Це він приніс маріхуану?

— Нє, — сказав Міллат, гасячи цигарку об підвіконня за вікном. — Це була моя маріхуана. Він мені розказував, а я курив.

— Послухайте, — Айрі не витримала ще кількох хвилин цього ходіння навкруг. — Насправді все дуже просто. Трава була Міллатова. Я курила її, якось не подумавши, потім я дала її Джошуа потримати, поки зав’яжу шнурок черевика, тож він до того взагалі ніякого стосунку не має. Окей? Можна йти?

— Але я маю!

Айрі повернулася до Джошуа.

— Що?

— Вона намагається мене виправдати. Але то була моя маріхуана. Я розповсюджував маріхуану. А потім лягаві мене заскочили.

— Ісусе Христе. Чалфене, ти здурів.

Може, й так. Але за минулих два дні Джошуа почали поважати, плескати по плечу і носитися з ним так, як з ним ніколи не носилися раніше. Часточка Міллатового блиску наче перейшла до Джошуа, а щодо Айрі — ну, він дозволив своїй «незначній зацікавленості» розвинутися за два дні до повнометражної божевільної закоханості. Отак. Він страшенно закохався в них обох. У них було щось таке, що зачаровувало — вони були не такі, як Енджін-гном чи Молох-чародій. Йому імпонувало мати до них стосунок, хай який ефемерний. Вони його за пчих витягнули з категорії шкільних ідіотів, завдяки випадку перетворили його з посередності на центр уваги. І він так просто цю позицію не здасть.

— Це правда, Джошуа?

— Так… гммм, це все так невинно починалося, але тепер, я думаю, у мене справжні проблеми. Я не хочу торгувати наркотиками, направду не хочу, але це як примус…

— О, Джошуа, на Бога…

— Айрі, треба дати Джошуа сказати. Його слово таке ж важливе, як і твоє.

Міллат заліз директору в кишеню і витяг його важкенький пакет тютюну. Він висипав тютюн на столик.

— Ой. Чалфен. Хлопчик-з-гетто. Ану, відміряй восьмушку.

Джошуа подивився на смердючу брунатну купку.

— Європейську восьмушку чи англійську?

— Ти б не міг просто зробити так, як каже Міллат? — сказав директор, роздратовано нахиляючись, щоб бачити тютюн. — Щоб ми вирішили це питання.

Тремтячими пальцями Джошуа відділив частину тютюну, поклав на долоню і зважив. Директор підвів долоню Джошуа Міллату під ніс для оцінки.

— Ледве тягне на п’ять фунтів, — зневажливо резюмував Міллат. — Я у тебе ніхріна не купив би.

— Окей, Джошуа, — зазначив директор, запихаючи тютюн назад у мішечок. — Я думаю, ми можемо сказати — на цьому все. Навіть я знаю, що на восьмушку це було й близько не схоже. Але мене турбують причини, через які ти сказав неправду, і нам треба виділити якийсь час, щоб про це поговорити.

— Так, сер.

— А поза тим, я поговорив із вашими батьками і, згідно із політикою школи, ми переходимо від дисциплінарних покарань до конструктивного поведінкового виховання, ваші батьки запропонували двомісячну програму.

— Програму?

— Кожного вівторка і четверга ти, Міллате, і ти, Айрі, будете ходити додому до Джошуа і там дві години вчити із ним математику і біологію — ваші слабкі,