Читати книгу - "Любов у спадок"

Річардові вдалося нарешті роздмухати вогонь, і жовтогаряче полум'я весело затанцювало. Він наповнив чайник, який вочевидь бував у бувальцях, водою з дерев'яного цеберка, обережно підвісив його на гак.

— Усе дуже просто, — не дивлячись на неї, знехотя пояснив Далхаузі. Чомусь було помітно, що ця розмова йому неприємна. — Того дня, коли ми… розсталися, я вирішив виїхати. Справи мене більше не тримали в Бархеді, треба було терміново повертатися. Але вже над ранок у замку здійнявся страшенний рейвах. Я людина цікава, тож вирішив як слід розпитати одну служницю, що ж сталося. Дівиця охоче вибовкала мені все, що знала. Виявляється, вночі втекла баронова небога — вилізла крізь вікно у вежі.

Він виразно глянув на Еріку, та вона лише ніяково кивнула. Річард знизав плечима й провадив:

— Я згадав, що напередодні зіштовхнувся на подвір'ї з трьома вершниками, які дуже квапилися. Їх проводжав твій вічно похмурий дядечко Дункан, цього разу досить тепло розкланюючись. Це насторожило мене, тим більше, що на одному з них красувалася емблема роду Дугласів…

Розповідаючи, Дік неквапом дістав із торби, яку приніс із собою, шмат коржа, невелику голівку сиру та сіль, далі обережно відірвав від в'язки на стіні цибулину. Дівчина відчула, як шлунок стискається від голоду, але й далі мужньо слухала. Господи, вона ж від учора ріски не мала в роті!

— Далі все було зрозуміло, — провадив шотландець. — Я зіставив ці дві події, пригадав твої особливі заслуги перед Дугласом і вирішив не чекати його приїзду в Бархед. Погодься, я розумно вчинив, особливо якщо згадати, що ми з ним розійшлися аж ніяк не друзями, — він виразно глянув на Еріку, котра ще більше зніяковіла. — Користуючись шарварком, який панував у замку, я поїхав непомітно, й ніхто особливо за мною не журився.

Дівчина кивнула, слухаючи ще уважніше.

— Вільям Дуглас примчав у замок, а за півгодини вискочив звідти лютий, мов тисяча чортів. І не сам, а на чолі загону з двох дюжин вояків. Ого, сказав я собі. Коли вже зібралося таке військо, не інакше, тут затесалася одна моя знайома руда дівчина. Простежу-но я за ними…

Попри всю серйозність розповіді, Еріка не витримала й засміялася. Далхаузі моторно господарював у крихітному помешканні, й видно було, що це для нього справа звична. Він висмикнув із різних пучків трав, які сушилися по стінах, кілька сухих стеблин, понюхав їх і вкинув у чайник, який саме закипів. У повітрі миттю розлився різкий приємний дух звіробою. Дівчина зморщила носа:

— Що це?

— Ти мусиш це випити, — сказав Річард, переливаючи питво, що густо парувало, в глиняний кухоль і підносячи до її обличчя.

— Навіщо? — підозріливо поцікавилася дівчина, обережно куштуючи брунатно-зеленавий напій. — Пхе, яка гидота! Воно гірке.

Вона жахливо скривилася й рішуче відсунула кухля.

— Пий, — наказав Річард. — Справді, на смак не мед, але це хутко поставить тебе на ноги. Коли я виловив тебе з Клайда, в тебе зуб на зуб не попадав. Ти вся змерзла й була холодна, мов крижинка. Я вже думав, не довезу тебе сюди… Учора ввечері тебе ще лихоманка била, і я не хочу, щоб ти злягла з болотяною пропасницею.

Він твердо підніс до її губів кухля; Еріка жалібно поморщилась, але була змушена випити цілющу гидоту.

— Ну ось і розумниця, — сказав Річард, відставляючи кухля просто на підлогу.

Він розмовляв із нею, мов із малою дитиною, і Еріці було смішно й кривдно одночасно. Вона ще й досі сиділа на лежанці, відчуваючи, що голова трохи паморочиться.

— Ну а потім? — уперто запитала вона.

— А що потім? — перепитав лицар. — Ти змусила цих панів добряче попобігати. Я вже сподівався, що вони тебе не знайдуть, та ось трапився їм дорогою один торговець…

Дівчина скинулася. На її обличчя наповзла тінь від сумного спогаду.

— Лисий товстун із дивною вимовою? Яків?

— Пробач, якось не встиг запитати його ім'я, — недобре посміхнувся Дік. — Хоча вимова в нього таки дивна. Він якраз і повідомив Дугласу, що бачив тебе, та вказав, куди ти прямувала. Ну, і я з ним поговорив… — загадково докинув він, неквапом розкладаючи на чистій ганчірці їжу. — Дістався до Карноута й бачив згори, як ти сідала на пором. Зізнатися, дурнуватий вчинок, коли за тобою женеться озброєний загін. Ти що, сподівалася на тім бережку влаштувати засідку та перебити їх поодинці? — він суворо глянув на Еріку, яка вже зібралася щось заперечити, але потім вирішила, що ліпше буде змовчати. — Якби Дуглас сам через власну дурість не гепнувся у воду, то над нами вже співали б за упокій. А що було далі — ти бачила. Я перерубав линву, потім проскакав кручею та стрибнув за тобою у воду. Ти саме збиралася пускати пухирці за сто ярдів від берега, коли я схопив тебе за руку. Та й по всьому.

Річард витяг кинджал із піхов і заходився зосереджено різати хліб і сир, а вона й досі не могла отямитися. У неї в голові все перемішалось. Він сидів тут і спокійно розповідав, як ризикував життям, щоб її врятувати… «Вирішив про всяк випадок простежити за Дугласом… Стрибнув за тобою у воду». Все дуже просто. Наче на прогулянку ходив! А кинджал, між іншим, був той самий, виграний нею в Хоїку, на змаганнях лучників. Він дотепер носив його з собою — виходить, пам'ятав про неї.

— Діку… — тихо озвалась вона, — скажи мені… Навіщо? Чому ти вирішив допомогти мені?