Читати книгу - "Політ ворона. Доля отамана"

на цьому возі. А коли давав думкам волю і вони летіли ще далі, спиняючись передихнути там, де можна було почати все спочатку, дякував їм за чесність і за підказку. По-різному уявляв і своє майбутнє, на крайній випадок навіть куля завжди була під рукою, тільки ніколи не збирався повертатись у свою слободу саме так. Тепер би крізь землю провалився, аби не було того завтра, яке вже саме лізло в очі – на майдані біля церкви комуністи й місцеві запроданці, а з ними й колишній товариш Яків Іщенко влаштують йому народне судилище, куди силою зженуть переляканих селян. Нахабно литимуть на нього різний бруд, а прості люди боятимуться сказати й слово на його захист.

Чого боявся, те й сталося – уже наступного дня комуністи та їхні посіпаки витягли на площу свої столи і застелили їх червоними скатертинами. Поставили й трибуну, аби все мало солідний вигляд. Не привели, а під руки притягли туди отамана Савонова, який на той час уже не міг іти своїми ногами. Звинувачували у вбивствах і погромах совєтських установ. Під виття родичів зачитували прізвища й посади тих, хто загинув від його рук. Несамовито й самі кричали: «За що ти їх убив, Грицьку? За що?» І як не намагався Савонов заперечити, вони не давали йому й слова сказати. Та все ж не міг він мовчки залишити цю площу, і вже коли двоє дебелих червоноармійців зібралися тягти його назад, він з останніх сил вигукнув у натовп:

– Тільки вам попустили віжки, так ви й відвернулися від оборонців. Тож знайте: це ненадовго. Ще побачите, як комуністи кататимуться на ваших спинах!..

– Бити його! Бити! Віддайте нам для самосуду! – просили якісь нікому не знайомі люди.

Чи так задумано було, чи просто спохопилися більшовицькі провокатори, тільки як вони не кричали, а навіть родичі убитих холуїв побоялися наблизитися до вже немічного отамана. Більшість простого люду плакала. Чули й вони про Грицеву хворобу, але не вірили, що вона так швидко висмокче з нього воляче здоров’я. А коли за ним зачинилися двері в’язниці, не стали й вони затримуватись на тій площі. Почали спинятися лише згодом, аби передихнути та поговорити про свого отамана.

– Розказували, що й від кулі заговорений, і нічого не боїться, навіть невидимим може стати чи й у вовка перетворитися, – пригадував якийсь чоловік різні чудеса.

– Правду й казали; хлопці з його загону самі бачили, як він попереду мчить на коні прямо на ворожий кулемет, кулі летять, а йому хоч би що, – і таке не було вигадкою.

– Я чула інше: наберуть повстанці холодної води в казанок і поставлять перед ним, а він подивиться на неї хвилину-другу, вона й закипить, – і такому вірили, бо свої ж переказували, а не чужі.

– То все від матері. Хоч і лікує вона людей, усе ж нікому не розказує, що ще вміє робити. А хіба не було, коли хлопець Параски Чепурнихи заліз у її сад за сливами? – пригадували випадок, із якого тут довго сміялися. – Туди легко потрапив, а назад вибратися не зміг, поки Настя Савониха не прокинулась. Казав: куди не піду, скрізь річка.

– Що було, то було. Уже як обійде вона свій город по весні, жодна корова не зайде, навіть не гляне в той бік.

– Чому ж тоді Гриць захворів?

– Хтозна. Чи щось не так зробив, чи Бога розсердив, бо останнім часом одна за другою посипалися невдачі: то їх розбили, то в Дінці потопили. А може, стомився до краю, заслаб та знесилів, – побивалися односельці.

– То більшовицькі комісари їх вимотали, а потім і геть у пастку загнали, – ці люди все розуміли. – Коли допомогли їм усіх ворогів розбити, одразу стали непотрібні.

У цей час їм не вірилось, що це кінець такої довгої боротьби за волю, за свою землю і за краще життя.

– І як ми без нього будемо? – на селян аж страх нападав. – Пропадемо. Бувало, встала я вранці, а в сінях стоять мішки з добром. У них і хліб, і сало, і одежа дітям. Усе сховала, хоча й боялася, аби влада про те не дізналась. То який же він бандит після цього! – побивалася за ним жінка.

– Як вони не паплюжать нашого героя, а прості люди говоритимуть про його добрі вчинки, правда, не голосно, бо тепер хтось та й донесе, – сказавши таке сьогодні, підстаркуватий дядько вважав себе сміливим.

– Якось буде. Стомилися й ми від усього, тепер аби хоч який, але спокій, – думали, що тоді їм стане легше.

Вони ще не знали, що віднині часто згадуватимуть свого отамана, тільки не в клубі і не на майдані, а в якійсь хаті, куди зберуться зимовим вечором на посиденьки. Тоді й заведуть притишену розмову про Грицька Савона, і минуле згадають, і поплачуть, і його пом’януть добрим словом. З того часу про Гриця і в материній хаті говорили майже пошепки, бо місцеві міліціонери тільки-но забрали кулемета з Петрового горища. Та і як не говорити, коли ні глянути на сина, ні шматочок хлібця передати не дозволяли. Самі далі робили облави, шукаючи повстанців і тих, хто їм пособляв. Уже й ад’ютанта Кошового заарештували, знайшли і лікаря, який надавав Грицеві медичну допомогу, навіть сина отамана Колесника – того, що був розстріляний у Цареборисові.

– Збираються провести очну ставку, аби вказали, де ж захована зброя, – повідомив матері найстарший син Тимофій.

– Перш за все їх скарби цікавлять. Гадають, що Григорій награбував і сховав. А раз не зізнається, його катують. І що робити? Він так довго не витримає, – побивалася мати.

– Насте! – хтось рано-вранці стукав у її вікно. – Скоріше відчини. Біда сталася! – навіть здалося їй, що той чоловік увесь тремтить.

– Ну, говори вже, – ставши на порозі, вона дивилася на блідого, як стіна, Митра.

– Петро повісився, – ледь проказав зі страху. – Прийшов я до нього, а двері відчинені. Тільки в сіни, а перед очима якісь ноги. Я з переляку назад, навіть упав через поріг. То що робити будемо?

– Знімати, – вона аж схопилася за одвірок, аби на ногах утриматися.

– Ні, я більше туди не піду, – його трясло, неначе в лихоманці.

– Тоді підемо по сусідах, ще когось розбудимо, повинні ж бути свідки. Він учора заходив до мене, усе вибачався, тільки не сказав, за що. А ти як думаєш: це він із-за своєї Олени