Читати книгу - "Сповідь суперниці"

У встановлений термін я відвезла вовну на ярмарок у Норідж, відмовилась від послуг перекупників. Я прямо зуміла зійтися з фламандськими покупцями, уклала з ними угоду на продаж вовни на цей і наступний роки. Зрештою я заробила стільки дзвінкої монети, скільки й навіч не доводилося бачити. І це тішило навіть більше, ніж очікувала. Бо ж я не пропаду сама, зможу підтримати й свою дитину, а щодо мого ганебного становища, то багатство зможе накинути покров і на ганьбу.

І, певна річ, я змогла дозволити собі дещо з розкоші.

Зараз оглядаючи покій, я вже насилу могла пригадати, які колись тут панували розгром і запустіння. Тепер тут було затишно, навіть пишно. Холодний камінь підлоги вкривала овеча вовна, вздовж стін стояли скрині з різьбленням, на віках яких лежали вишиті подушки. Так само яскраво вишите й запинало на моєму широкому ліжку. Та й саме ліжко зроблене не місцевим кустарем, а привезене з міської майстерні, — з заморського чорного дерева; узголів’я прикрашала мозаїка з перламутру і мушель, а ложе було не просто ящиком з соломою, а м’яким матрацом, наповненим вовною, сіном і лавандою, згори ще й лежала перина з найм’якшого пуху. Навіть Едгар із його любов’ю до розкоші та зручностей не визнав би її негарною.

Але тут мій погляд упав на поламану прядку, що лежала біля стіни. І пригадалося, як нещодавно її люто пожбурив об стіну Хорса. На жаль, Хорса мав усі підстави для гніву. Я була винна перед ним, що так довго чаїлася, не могла відразу пояснити, чому не можу відповісти на його залицяння. Я тільки щось мимрила, уникаючи прямої розмови, повторювала про добросусідські стосунки. Чудово розуміла, на що він чекає, але не знаходила в собі сил пояснити, що вагітна від іншого.

Чому я не порвала з Хорсою спочатку? Він не був милий мені, я навіть побоювалася його. Але поклавши руку на серце, зізнаюся — мені була приємна його увага, його завзятість у спробах домогтися мене. Це було як доказ графові, що я не просто покинута коханка, що і я комусь потрібна. Але як я могла давати Хорсі надію, коли моє тіло дедалі більше виказувало мою ганьбу?

Звісно, для восьми місяців у мене надто маленький живіт. Хоча помітила ще раніше мій стан Ріган, помічали й інші. А ось Хорса не бачив. Та й я всіляко приховувала від нього вагітність, загорталася в шалі, плащі, таїлася. Інколи думала, що Хорса сам усе зрозумів, просто не каже й готовий узяти мене навіть такою. Та все-таки мені треба було відверто поговорити з ним, а не посилати до опікуна. Як виявилося, для Хорси це обернулося болем і нещастям. У Гронвуді його побили, кинули в темницю, звинуватили в нападі на графиню. Згодом Хорсу звільнив Едгар і тан з’явився до мене, нетямлячись від люті. Весь у синцях, у подертому одязі, а в очах стільки гніву… Я злякалася, хотіла сховатися від нього, але він увірвався навіть у цей покій, лютуючи, ламав усе довкіл, поки, Хвалити Бога, не наспів Утред і не випровадив його. Хорса поїхав, кленучи й мене, і графа, і дитя. А я цілісінький день простояла навколішки, благаючи захистити від його лихих слів те, що жило в мені.

Гірким думкам нема кінця-краю. А вже ранок. Десь віддаля прокричав півень, забекали вівці. Я встала і, намагаючись не збудити Труду, яка спала на лежанці, почала розпалювати вогонь, прибирати ліжко. Але Труда таки вловила рух, крекчучи, почала підводитися, відкинула дверцята-люк, що вели на нижні поверхи вежі. Я спустилася, почала будити слуг, віддавати вказівки.

Осінь у господарстві — клопітний час. До повсякденних справ додаються ще й турботи про врожай. Необхідно розсортувати й відкласти про запас яблука та груші; інші фрукти і ягоди слід було засушити або наварити з них варення, розлити по горщиках у вигляді соків і настоїв. Треба так само підготуватися до осіннього забою худоби, заготувати рибу, сушену, консервовану, солону, мариновану; зібрати на зберігання яйця, поклопотатися про овочі, запастися дровами, скласти їх у стоси так, щоб залишалися сухими й не падали, коли поліна витягатимуть для опалювання.

Я безупинно металася від Тауер Вейк до господарських споруд на березі. Моя вагітність не завдавала мені незручностей, рухалась я легко. І коли повернувся з полювання Утред (воно виявилося вдалим, я бачила в’язку білячих шкірок у нього при поясі. А мені так хотілося пошити собі на зиму білячого плаща з великим каптуром!), ми з ним домовилися перевірити, як ідуть ремонтні роботи на греблях уздовж дороги.

Утред допоміг мені сісти в човен, відіпхнув його від берега. Плоскодонка легко ковзала вузькими протоками поміж острівців. Утред скеровував її жердиною. Я помітила якийсь смуток у його погляді.

— У чому річ, солдате?

— Ох, леді Гіто, як пригадаю, що оце так само я віз вас колись із монастиря! Інколи я звинувачую себе за те, що забрав вас тоді з обителі, та ще й послав до ерла Едгара. Як же ви тепер житимете?

Я відвернулася. Як би я жила, якби залишилась у обителі? Зараз це здавалося мені неймовірним. Життя мирське було сповнене тривог і хвилювань, проте цікавіше за одноманітне існування в монастирі, де дні такі схожі, а їхня течія сповільнена, як у річечки котрою ми пливли. А мене мовби підхопив якийсь бурхливий потік: заколот, облога, сутички, моє пристрасне нестримне кохання до Едгара, моя ганьба. І тепер дитя, яке ношу в собі.

Я крадькома поклала руку на живіт. Дитя ніби відчуло, відповіло м’яким поштовхом. Кажуть, що байстрюки ще в утробі відчувають свою небажаність. Але я хотіла цієї дитини і так її любитиму! Якщо народиться син, я назву його Едмундом, на честь святого короля Східної Англії. А якщо донька — Отилією, на честь моєї монастирської подруги, або Аделіною, як звали маму. Але я ніколи не назву її Бертрадою. І що за безглуздий звичай давати дітям імена на честь правителів краю? Я вже знала з півдюжини дівчаток, яким дали це