Читати книгу - "Пригоди Олівера Твіста"

— І ви запевняєте, що він сказав це серйозно? — запитала, сполотнівши, Роза.

— Він говорив з відвертою злістю, — похитавши головою, відповіла дівчина, — він не з тих, хто жартує, коли в ньому закипає ненависть. Я знаю багато людей, що роблять і гірші речі; та мені краще десять разів вислухати їх, ніж один раз цього Монкса. Однак уже пізно, я мушу повернутись додому, щоб не викликати підозри, куди й чого я ходила. Мені треба додому.

— А що ж робити мені? — спитала Роза. — Без вас я не зможу скористатися з того, що ви розповіли. Вам треба додому! Але навіщо вам вертатись до товаришів, яких ви змалювали такими жахливими фарбами? Досить тільки вам повторити свою розповідь одному джентльменові, якого я миттю можу покликати з сусідньої кімнати, як вас негайно — не мице і півгодини — відвезуть у безпечне місце.

— Я хочу повернутися, — сказала дівчина. — Я мушу повернутись, бо… ну, як пояснити це вам, такій невинній пані?.. бо серед людей, про яких я вам оповідала, є один — найодчайдушніший з усіх, — котрого я не можу залишити; ні, не можу, навіть задля того, щоб назавжди змінити своє життя.

— Ви вже раніше заступалися за цього милого хлопчика, — сказала Роза, — ви прийшли тепер сюди, незважаючи на страшну небезпеку, щоб переказати мені підслухану вами розмову, — і з усього видно, що ви кажете правду; ви не позбавлені почуття сорому і здатні на покаяння — все це дозволяє мені повірити, що вас іще можна врятувати. Послухайте, — склавши долоні, палко заговорила вона, і сльози покотились по її щоках, — не залишайтесь глухою до благань іншої жінки, яка першою — так, я певна, першою! — звернулась до вас із словами жалю і співчуття. Послухайте мене і дайте мені врятувати вас для кращої долі.

— Люба, мила пані, — вигукнула дівчина, опускаючись на коліна, — мій добрий ангеле! Ви й справді перша, хто ощасливив мене такими словами, та якби я їх почула багато років тому, вони могли б відвернути мене від гріховного і гіркого життя; але тепер пізно… надто пізно!

— Покаятися й спокутувати свої гріхи, — сказала Роза, — ніколи не пізно.

— Ні, пізно, — я не можу залишити його тепер! — у розпачі вигукнула дівчина. — Не можу стати причиною його смерті.

— Причиною його смерті? — здивувалась Роза.

— Ніщо його не врятувало б! — скрикнула дівчина. — Якби я розповіла іншим те, що розповіла вам, їх усіх схопили б, і йому б не уникнути смерті. Він найзухваліший серед нас і бував дуже жорстоким.

— І заради такої от людини, — вигукнула Роза, — ви ладні відмовитись від будь-якої надії на майбутнє, від певного порятунку вже сьогодні? Це безумство.

— Я не знаю, що це, — відповіла дівчина, — знаю лише, що так воно є і так буває не тільки зі мною, а й з сотнями інших, таких самих пропащих і нещасних, як я. Я мушу вернутися. Може, це кара божа за все зло, яке я вчинила, може, й так; але мене тягне до нього, хоч я наражуся на страждання й кривди; і тягло б, мабуть, і тоді, якби я знала, що кінець кінцем загину від його руки.

— То що ж мені робити? — спитала Роза. — Я не повинна відпускати вас отак.

— Відпустите, пані; я певна, що відпустите, — заперечила дівчина, підводячись із колін. — Ви ж не станете затримувати мене, скориставшися з того, що я повірила у вашу доброту і не зажадала від вас ніяких обіцянок, хоча й могла так зробити.

— Тоді яка ж користь із того, що ви мені розповіли? — запитала Роза. — Цю таємницю треба розкрити, інакше яка вигода буде для Олівера — а ви ж йому так хочете прислужитися — з того, що ви відкрилися мені?

— Серед ваших знайомих напевне знайдеться який-не-будь добрий чоловік, який вислухає все, збереже таємницю і порадить вам, що робити, — сказала дівчина.

— Але де мені вас шукати в разі потреби? — спитала Роза. — Я не хочу знати, де живуть ті страшні люди, скажіть лише, чи не могли б ви проходити або гуляти десь певної години?

— А ви пообіцяєте, що суворо берегтимете мою таємницю і прийдете самі або з тією людиною, на яку звіритесь? — запитала дівчина.

— Даю слово зробити так, як ви просите, — відказала Роза.

— Коли так, то щонеділі, між одинадцятою та дванадцятою годиною, — не вагаючись, промовила дівчина, — не я, як буду жива, гулятиму по Лондонському мосту,

— Постривайте, — зупинила Роза дівчину, яка швидко. рушила до дверей. — Подумайте ще раз про своє власне життя і про можливість змінити його. Ви можете розраховувати на мою допомогу, і не лише тому, що самохіть принесли мені цю звістку, а й тому, що опинились на краю загибелі. Навіщо вам повертатися до тієї банди грабіжників, коли одне слово може врятувати вас? Які чари змушують вас вертатись туди — до ганебного й злиденного життя? О! Невже у вашому серці не знайдеться струни, якої я могла б торкнутись? Невже ніщо не відгукнеться на мої слова, щоб побороти це жахливе засліплення?

— Коли такі молоді, добрі й вродливі дами, як ви, — твердо відказала дівчина, — віддають комусь своє серце, любов може завести їх куди завгодно… Навіть таких, як ви, що мають свій дім, друзів, інших залицяльників, одне слово, усе, чим заповнюється життя. Та коли такі жінки, як я, що не мають надійнішої покрівлі над головою, ніж віко домовини, і ліпшого друга у разі хвороби та й у смертну годину, ніж доглядальниця в лікарні, — коли ми віддаємо свої знівечені серця якомусь чоловікові й дозволяємо йому заповнити собою порожнечу нашого нікчемного життя, — то хто ж може сподіватися, що вилікує нас? Пожалійте нас, пані, — пожалійте за те, що з усіх жіночих почуттів у нас лишилося тільки одне, та й воно не дає спокою й задоволення, а породжує — це просто кара господня! — нові страждання і злочини.

— Тоді, — помовчавши, сказала Роза, — чи не взяли б ви у мене трохи грошей, на які могли б чесно жити, принаймні до нашої наступної зустрічі?

— Жодного пенні! — махнувши рукою, одказала дівчина.

— Не замикайте від мене серця, не відмовляйтесь так уперто від моєї допомоги, — лагідно мовила Роза, підступаючи до неї. — Я щиро хочу зробити для вас якусь послугу.

— Ви зробили б мені найкращу послугу, — відповіла дівчина, заламавши руки, — якби позбавили мене життя отут, на місці. Ніколи ще не почувала я такого жалю,