Читати книгу - "Жлобологія"

ви, сердешна пані Катерино, і плекаєте, бо живете в якихось інших світах, в емпіреях перебуваєте. А ми — сіль цієї землі, кров від крові і плоть від плоті. І Україну ми, на відміну від вас, любимо не ляльково-фольклорно-ембіцильною, а такою, якою вона є — хворою, недосконалою, інколи страшною й жахливою. Саме тому і викорчовуємо усю цю нечисть, бо не на словах, а на ділі відчуваємо відповідальність за цю землю. А те, що радикально? То це ще не радикально! По-іншому не можна». Отак могли б відповісти художники-жлобісти першій леді. Але навіщо? Мистецтво завжди промовляло краще за будь-які слова.

Європа на колінах, Росія стоїть у черзі

Я бачив їх, тих англійських туристів, які падали на коліна від сміху перед портретом принца Чарльза у вбранні жителів Південної Борщагівки під час їхнього святкування Дня автомобіліста, представленого на одній з картин Сергія Хохла (з серії «Із грязі в князі»). Це трапилося восени 2009 року, коли ми представляли «Жлоб-арт» в рамках «Гогольфесту». Британці понад годину юрмилися на нашій експозиції, а Сергій Коляда (генеральний секретар Союзу Вольних Художників і відповідальний за зв’язки з громадськістю), доступно відповідав на всі їхні запитання щодо концепції проекту. До «Гогольфесту» Коляда зробив ще декілька робіт із серії «Welcome to Troyeschhina», а Семесюк представив полотно «Вася, подвінь раму», де в образі благородного тевтонського лицаря, борця зі світовим жлобством представив видатного українського письменника Гоголя. Разом із усіма попередніми роботами з проекту та інсталяціями, вписаними у напівзруйнований на ті часи арт-простір Мистецького Арсеналу, наш «Жлоб-арт» щодня збирав купу відвідувачів (дві книжки відгуків списали).

А в листопаді був Перший київський Contemporary Art фестиваль (ще одне дитинча засновниці та видавця журналу про мистецтво «ArtUkraine», невтомної подвижниці, пасіонарної особистості Наталії Заболотної), який відбувався в Українському домі. Наш Союз брав у ньому участь із виставкою «Матч смерті». Зазирнула на експозицію до нас і російська кураторка Катя Дьоготь, яка всі свої подальші звіти у соцмережах, статті у ЗМІ щодо ситуації в сучасному українському мистецтві ілюструвала роботами художників-жлобістів. Потім особисто запросила до співпраці у галерею Марата Гельмана. «IF. ЕСЛИ. ЯКЩО» — ця виставка відбулася влітку 2010-го. Згодом і Кирило Шаманов (відомий російський культуртрегер і куратор) записався в чергу, щоб провести виставку у Москві, коли «Жлоб-арт» гастролював Україною: Харків, Одеса, Івано-Франківськ, Львів... Нашими роботами прикрашали обкладинки таких поважних видань, як «ШО», «Український тиждень», «Країна», наше мистецтво тиражували вітчизняні та зарубіжні ЗМІ... Тоді, до речі, на першому Contemporary Art у нас купили першу роботу «Кіт Вася» Семесюка за $2 500. В умовах тотальної кризи 2009 року ціна більш ніж пристойна. (УВАГА! Рекламна пауза:) Ми не демпінгуємо, бо знаємо ціну цим унікальним роботам... «Жлоб-арт» — це реальна інвестиція в сучасне українське мистецтво. Кожна з робіт виплекала, до дрібниць продумана, справжня і щира. До кожної є сертифікат відповідності, в якому зазначено: де, коли і хто її створив, список виставок, у яких брала участь, список видань, де друкувалася. Понад те, наших художників не зв’язують ані грантові потуги виробляти «сучасний мистецький продукт», ані депутатські «подєлкі» для задоволення «високих» міщанських смаків, ані «загравання з прогресивним Заходом»... Як будь-яке справжнє мистецтво — люте, живе, непередбачуване, — те, що ми створюємо, є завжди інтелектуальною провокацією. І вона небезпечна, бо руйнує нав’язані канони політкоректності чи беззубості. І Союз Вольних Художників цього факту не ігнорує. (Кінець рекламної паузи).

Апофеоз жлобізму

Справжнім тріумфом «Жлоб-арту» стала виставка в Музеї сучасного мистецтва України у червні 2011 року. Її проведення було б неможливим, якби до Союзу Вольних Художників не приєдналися два потужні митці — Олекса Манн та Андрій Єрмоленко, які створили до цієї виставки розкішні серії робіт «Інфернальний жлобізм» (Олекса Манн) і «Пацанський Грааль» (Андрій Єрмоленко). Натхненний, феєричний Іван Семесюк поповнив колекцію жлоб-арту циклом «Традиції. Ребрендінг», Сергій Коляда розпочав серію робіт «Welcome to Ukraine — not smiling country», Ніна Мурашкіна представила роботи з циклу «Україна — країна депутатів та блядей (які, зрештою, одне й те ж)», Сергій Хохол — цикл соціальних плакатів під назвою «Дебілізуйся!». Тоді ж Стас Волязловський здивував публіку серією авторської фотографії «Молода нація на шляху до Європи», Олександр Жулинський — проектом «Ларьки».

А ще був цикл авторських мультфільмів «Про Гопуню та Повійку», живі інсталяції «Жлобопарк. Звіролюди», «Троєщинський гендель», «Терикони з насіння», «Китайське щастя» (серія пляжних рушників). Понад 200 художніх робіт, окремий міні-каталог. Понад 20 000 відвідувачів. Безліч статей у пресі. Сюжети майже на всіх топових телеканалах і величезний розголос. Художників «розривали на шматки». Нас — звинувачували: у мистецькому тероризмі, расовій, міжконфесійній та соціальній сегрегації, конкретному жлобізмі, «печерному націоналізмі», фашизмі, українофобії, людожерстві, праворадикальному екстремізмі. Нас — величали: Великими Жлобами, Жлобологами, Жлобонавтами та порівнювали із «ковтком свіжого повітря» у задушливій атмосфері лівацького політкоректного та виважено тендерного мистецтва, що його пропагує PinchukArtCentre та інші мистецькі установи, які існують, подейкують, на «прозахідні, космополітично-єврейські гроші».

Нас лаяли і нас любили, нами захоплювалися і нам підкладали на експозицію дохлих пацюків (я не жартую), нас навіть погрожували вбити, нас підносили на постамент і обливали фекальними водами на сторінках інтернет-видань. Та головне, що байдужим до нас не залишався ніхто, хоча дехто і намагався таким виглядати, але у якийсь час ми і йому «допікали». Інтерв’ю, ток-шоу, виїзні виставки, перші великі продажі... Все це було.

Але найцікавіше на нас чекало попереду! Те, що обіцяли, і те, що задекларували на початку проекту.

Фінальний акорд

«Жлобологія» — унікальне видання, в якому зібрано всю інформацію про проект, опрацьовано тривалі інтерв’ю з видатними українськими культурологами, мистецтвознавцями, письменниками, художниками, громадськими діячами. Я розумів, що це колосальна робота, до якої спочатку не знав, як і підступитися. І пауза тривала близько року — з осені 2011 до осені 2012 року, тоді відбулося ще декілька акцій: виставка жлоб-арту у львівському арт-клубі «Сало», персональна виставка Семесюка у «BottegaGallery» з проектом «Традиції, ребрендінг» та в галереї «Триптих-арт» з проектом «Свій до свого по своє...» (за мотивами творів Марії Приймаченко). На той час Сергій Коляда додав до експозиції декілька епатажних робіт на тему «ЄВРО-2012», Олекса Манн теж написав кілька макабричних нот в контексті жлобства.

Поміж тим, я записав декілька інтерв’ю — з Олексієм Титаренком, Євгеном Карасем, Владою Ралко, Антоном Соломухою та Стасом Волязловським. Тексти-есеї наговореного лягли в основу міні-каталогу, який було видано до минулорічної виставки «Жлоб-арту». Цей досвід дав мені чітке розуміння того, яка важка й виснажлива праця