Читати книгу - "Щастя Ругонів"

Вона відкинула волосся і провела руками по чолу, ніби хотіла зібратися з думками. Потім вела далі:

— Я давно вже бачу його перед собою… чоло йому пробито кулею!.. В мене в голові крутяться якісь люди з рушницями. Вони чатують на нього… Вони подають мені знаки, що зараз стрілятимуть. Який жах! Мені ламають кістки, хочуть пробити мені череп! Ох, помилуйте, помилуйте!.. Благаю вас, він не побачить її більше ніколи, не кохатиме її більше ніколи, ніколи! Я замкну його, я не дозволю йому бігати за нею! Ні, змилуйтесь! Не стріляйте… Я не винна… Коли б ви знали…

Вона впала навколішки, з плачем благаючи, простягаючи свої тремтячі руки до якогось безжалісного привида, який їй увижався в темряві. І раптом вона випросталася; очі їй розплющилися ще ширше, зі стиснутого горла вихопився страшний зойк, здавалося, вона бачить щось жахливе:

— Ой жандар! — хрипко гукнула вона, відсахнулася, впала на ліжко й почала по ньому качатися з божевільним затяжним реготом.

Паскаль уважно стежив за приступом. Обидва брати, перелякані, забились у куток кімнати. Вони вловлювали тільки окремі слова. Коли Ругон почув слово «жандарм, йому здалося, що він зрозумів, у чому річ, бо з того часу, як забито її полюбовника на кордоні, тітка Діда таїла глибоку ненависть до жандарів та митників; вона погано їх розрізняла і мріяла їм усім помститись.

— Та це ж вона розповідає про браконьєра, — пробубонів Ругон.

Паскаль знаком показав йому замовчати. Мруща тяжко підвелася. Вона здивовано озиралася навколо себе. Мить яку вона сиділа мовчки, намагаючись розпізнати навколишні речі, ніби опинилася в незнайомому місці, потім раптом стурбовано спитала:

— Де ж рушниця?

Доктор подав у руки їй карабіна. Вона кволо скрикнула з радості і довго вдивлялася в нього, тихо кажучи співучим голосом, як маленька дівчинка:

— Це вона, так, так, я впізнаю її… Вона вся в крові А сьогодні на ній свіжі плями… Його руки були в крові, вони залишили на прикладі червоні відбитки… Ох, нещасна, нещасна тітка Діда…

Їй паморочилось у голові. Вона заплющила очі й замислилася.

— Жандар був мертвий, — бурмотіла вона, — і все-таки він вернувся… Невже ця сволота так і не вмирає?

І, пойнята божевільною люттю, вона скочила і, вимахуючи карабіном, рушила до синів, що припали до стіни й завмерли з жаху. Її розперезані спідниці волочилися за нею, напівголе, з’їдене старістю, викривлене тіло її раптом випросталося.

— Це ви стріляли? — крикнула вона. — Я чула дзенькіт золота… Безщасна! Я породила тільки вовків… Була тільки одна безталанна дитина, й ту вони з’їли. Кожний з них увірвав собі кусень, ще й досі їхні пащі закривавлені. Вони грабують! Вони вбивають! І живуть собі панами. Прокляті! Прокляті! Прокляті!

Вона співала, сміялася, кричала і все повторювала співуче: «Прокляті, прокляті», наче дивний музичний приспів, що його ритм нагадував гук стрілянини.

Паскаль зі сльозами на очах переніс її на ліжко. Вона не пручалася, слухняна, наче дитина. Вона співала далі, прискорюючи темп, відбиваючи по укривалу такт своїми сухими руками.

— Ось чого я боявся, — сказав лікар, — вона збожеволіла. Удар був надто грубий для бідної істоти, та ще з її нахилом до гострих неврозів. Вона, певно, помре так само, як і її батько, — в божевільні.

— Але що ж такого вона могла побачити? — спитав Ругон, зважившись нарешті вийти з кутка, куди він забився.

— В мене є страшне підозріння, — відповів Паскаль. — Я збирався поговорити з вами про Сільвера, коли побачив вас. Він полонений. Треба поклопотати в префекта, спробувати його врятувати, коли ще не пізно.

Старий торговець олією, пополотнівши, глянув на сина» Потім швидко відповів:

— Слухай, доглядай за нею. Я сам сьогодні дуже заклопотаний. Подивимося завтра, і якщо — перевеземо її до Тюлетської божевільні. А вам, Макаре, треба вирушати цієї ж ночі. Ви дали мені слово, що так буде. Я піду побачуся з паном Блеріо.

Він недоладно бурмотів, палаючи бажанням вийти з хати на холод, на свіже повітря. Паскаль пильно дивився то на божевільну, то на свого батька й дядька; егоїзм ученого брав у ньому гору; він вивчав матір та її синів з цікавістю натураліста, що спостерігає метаморфози комахи. Він думав про те, як розростається родина, наче той стовбур, що відкидає силу паростів, як терпкі соки розносять одне й те ж насіння в найвіддаленіше віття, вигнуте на всякий штиб за примхою сонця й затінку. На мить, ніби при спалаху блискавки, перед ним постала прийдешність Ругон-Макарів, цієї зграї випущених на волю домагань, що жеруть здобич у блиску золота й крові.

А тим часом, почувши Сільверове ім’я, тітка Діда перестала співати. Якусь мить вона прислухалася з турботою. Потім знову почала несамовито вити.

Ніч зовсім спала на землю; темна кімната гнітила жахом і пусткою. Крики божевільної, якої вже не було видно, вихоплювалися з темряви, мов із забитої труни. Ругон вибіг на вулицю заморочений; його переслідувало глузливе голосіння, що лунало ще моторошніше в пітьмі.

Коли П’єр вийшов з завулка св. Мітра, розмірковуючи про себе, чи не буде небезпечно клопотати в префекта за Сільвера, він побачив Арістіда, що тинявся пустирищем, заваленим колодами. Той, упізнавши батька, підбіг зі стурбованим виглядом і прошепотів йому на вухо кілька слів. П’єр пополотнів. Він кинув переляканий погляд на темне пустирище, освітлене лише відблисками циганського огнища. І обидва звернули на Римську вулицю, прискорюючи кроки, ніби вбивці; вони підняли коміри пальт, щоб їх не впізнали.

— Що ж, це звільняє мене від клопоту, — пробурмотів Ругон. — Ходімо обідати. На нас чекають.

Коли вони прийшли, жовтий салон уже сяяв огнями. Фелісіта перевершила саму себе. Всі зібралися тут: Сікардо, Грану, Вюйє, торгівці олією, торгівці мигдалем, коротко кажучи, все товариство в повному складі. Тільки маркіз відмовився прийти, покликуючись на приступ ревматизму, до того ж він збирався в дорогу. Він бридився цими буржуа, заплямованими кров’ю, родич його, граф де Валькерас, очевидячки, порадив перечекати в Корб’єрському маєтку, поки про нього забудуть. Відмова пана де Карнавана зачепила Ругонів. Але Фелісіта втішилася, пообіцявши собі врядити пишний бенкет. Вона взяла в зажиток два канделябри, замовила ще дві перші і дві другі страви, щоб добірним частуванням змусити забути за відсутність маркіза.

Для більшої врочистості стіл накрито в вітальні. Гбтель «Прованс» постачив срібло, порцеляну та кришталь. З п’ятої години на стіл було вже застелено, щоб гості, приходячи, могли милуватися на його пишне накриття. На білій скатертині на обох кінцях столу в порцелянових позолочених вазах з намальованими на них