Читати книгу - "Смерть Верґілія"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Писати, писати про все, що чиниться всередині і зовні… Але що це дало? Нічого…
— Ох, Авґусте, колись я також гадав, що завдання поета — саме у цьому, в пізнанні… Тож моя творчість і стала шуканням пізнання, але не пізнанням, не самим пізнанням…
— Тоді мені знов доведеться спитати у тебе, Верґілію: до якої ж мети, до чого ти прагнув зі своєю поезією, коли не до пізнання життя?
— До пізнання смерти.
Це було наче осяяння, наче здогад, наче просвітлення, як ото впізнаєш що-небудь, повернувшись додому, і сказав він це притьмом, наче вражений таким просвітленням.
Запало мовчання; завмер тихий трепет буття, як буває під час землетрусу, а Цезар цього усе ще немовби і не помічав; здавалось, він був непомалу збентежений тим, що почув. Він ще довго не міг отямитись, поки нарешті промовив:
— Смерть — це частина життя; хто пізнає життя, той пізнає і смерть.
Чи це так? Звучить, ніби істина, але ні, все ж не істина або вже не істина.
— У моєму житті, Октавіане, не було жодної миті, яку я не хотів би спинити й затримати, але не було і такої, коли я не хотів би померти.
Цезар, усе ще збентежений, знову спробував заговорити люб’язно:
— Це просто щастя, Верґілію, що бажання твоє померти виявлялося досі марним; доведеться йому і тепер удовольнитися тільки цією твоєю недугою. А ось жити бажання в тобі знов візьме гору, і боги нам у цьому поможуть.
— Можливо… Життя я, звичайно, люблю… так, я його дуже люблю і цього не приховую. Я до життя ненаситний — і якраз через те, що так зголоднів за смертю… Адже про смерть я ще нічого не знаю…
— Смерть — ніщо, розмовляти про неї не варто.
— Безліч разів ти бачив смерть, Октавіане; мабуть, саме тому про життя ти знаєш багато більше, ніж будь-хто із нас.
— Друже мій, може, смерть доводилось мені бачити й надто багато разів; та життя, далебі, — така сама мізерія, як і смерть; до неї воно нас веде, і обоє вони — ніщота.
Якби Авґуст сказав це не таким стомленим голосом і немовби між іншим, то слова його могли б навіть уразити, адже вони в жодному разі не відбивали його переконань; а так їх, либонь, навіть не варто було сприймати серйозно.
— Це не зовсім відповідає поглядам стоїків, учнем яких ти так часто себе називав.
— Якщо люди не забуватимуть про свій обов’язок творити добро, то ми це з ученням стоїків якось уже та погодимо. А власне, для нас це навряд чи й важливо, принаймні навряд чи це — найважливіше.
Авґуст знов опустився у крісло, і знов його рухи були досить стомлені й навіть якісь негероїчні. Він на хвильку заплющив очі, помацав рукою, шукаючи, на що б його спертись, і наштовхнувся на канделябра з гірляндою; пальці знічев’я почали розминати лавровий листок, а коли Цезар підвів повіки, погляд у нього був тьмавий, трохи навіть порожній.
Ох, цю мить також потрібно було б зупинити, затримати, її треба було б описати, як і решту подій, що пропливли крізь усі ці роки й неописані так і лишились, як і решту всього, що ставалось з людьми і навряд чи й зосталося нині у пам’яті, цей невиразний клубок черепів і облич, сільських і міських, всі обтягнені шкірою й порослі волоссям, гладенькі й поморщені, а декотрі й геть прищуваті, цей клубок невиразних постатей, що пройшли, прослизнули, прошкутильгали і щезли, ця одвічно незмінна коловерть людської строкатости, частину якої незаперечно становив і сам Авґуст, намісник богів на землі, також приречений на забуття, як і весь непроглядний клубок створінь, що їх не полічити і не описати, клубок, так само приречений на забуття, як і кожне створіння окремо, бо приречене на забуття все живе, все, що їсть, що жере і що спить, що наповнене чимось рідким і м’яким, приречена на забуття вся кістяна споруда, оправлена плоттю та шкірою й на ноги поставлена, кістяна споруда, за допомогою якої створіння пересуваються, приречена на забуття людина… О, людина, чию усмішку все ж таки не полишає божественне сяєво, і завдяки цьому сяєву людина у своїй усмішці пізнає споріднену душу, пізнає побратима свого й посестру. О людське порозуміння, о усмішка, що породжує мову людську! Нічого із цього не пощастило затримати й закарбувати, а вийшла натомість лише сяка-така подобизна гомерівських віршів, таке собі пустопорожнє ніщо, повне богів і героїв з гомерівськими повадками — таких нереальних, що проти них навіть стома онука, що сидів оце поруч, була просто втіленням справжньої моці. Бо навіть оця украй стомлена усмішка, що блукала на обличчі у Цезаря, була просто божественна… А в поемі актійський звитяжець не має ані обличчя, ні усмішки — тільки й того, що обладунок та шолом; ні, істини годі шукати в поемі, у ній нереальний герой, Еней, нереальний Енеїв онук; глибоким пізнанням вона не вражає, по-справжньому нічого не закарбовує, та й не здатна зробити це, бо тільки в пізнанні світло й тінь творять форми і відділяються одне від одного. А поема бліда й невиразна, в ній — ні світла, ні тіні.
Та ось пролунав якийсь голос — не Плотії, ні, чийсь чужий. Ба, голос раба! Дуже дивно, одначе, адже рабові нічого тут робити; і той голос промовив: «Тобі вже не треба нічого закарбовувати». — «Чому мені радиш це ти, а не Плотія?» Та потім озвалася й Плотія, і голос її знову був, як і доти, мов лагідний легіт: «Послухайсь його; тобі вже не треба нічого записувати».
Отже, перечити марно, хоч у нього й закралась підозра, що Плотія підтримала раба лише зі страху, потерпаючи, що і саму її, чого доброго, зарахують до сонму створінь, приречених на забуття. Так чи так, а перечити марно. Та чому цей наказ такий беззаперечний? Чому? Адже й тепер ще, атож, і тепер ще могла б удатися спроба надолужити згаяне, щоб, попри все, врятувати поему, навіть якщо це, по суті, остання хвилина й намагатись що-небудь поправити вже майже запізно; але спроба вдалася б, якби пощастило спинити, затримати цю, саме цю і саме тут мить єдину й останню, затримати все відчутне і суще, оцю кам’яну довговічність довкола — мурів,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Смерть Верґілія», після закриття браузера.