Читати книгу - "Чорна дошка"

А Солодовників парубок усе стоїть та усе за спиною в Октябрина. Мовчить і посміхається. Комнезамівець аж злякався. «Ану, як вбити мене хоче. Ану, прийшов помститись», — та й підняв до нього руку, щоб захищатись.

— Ти біжи, біжи, хлопче, куди біг, — каже Федя весело. — Мені тут стояти треба. Стережу тут.

Октябрин і побіг за Оксаною. І знову кличе її на ім’я. Наздогнавши, випалив:

— Я приїду до тебе в місто… і вийду за тебе заміж.

Дівчина засміялась, показуючи під блідими губами свої дрібні біленькі зубки.

— Та хіба ж чоловіки виходять заміж, дурна голово, чоловіки женяться. І до того ж я за тебе не піду, бо ти червона мітла.

— Що? — насупився Октябрин.

— А не знаєш, як вас люди звуть?

— Комнезамівцями. Хто ж не знає?

— Та ні.

— Та чого ж не знаю. Буксирниками кличуть, бо ми вас нетямущих на буксир беремо. А ще ударниками.

— Ага, бо ви нас вдаряєте, та ще й як.

— Активістами, — продовжує перераховувати Октябрин, ніби не помічаючи образливих слів дівчини. — Комнезамівці — бо ж ми з комітету незаможників.

— Чорношкірі! Шайка горлохватів, конателі, червона мітла, гола кума, кональці, гибелі, червоні свати, макогонщики, — з кожним словом дівчина все більше заходиться в кашлі й на останньому на сніг з її рота ллється потоком якась незвична, ніби рожева кров.

Октябрин затуляє вуха, а Оксана намагається своїми рученятами запобігти цьому, хоче, щоб він почув усе.

— А ще — посіпаки, верховоди, чорна мітла, трясуни, здирники, залізний деркач, лапацони, космолази, торбохвати, шкуродери.

— Досить! — не витримує Октябрин, шукає за плечима гвинтівку. Але її там немає — вже здав. Октябрин показує Оксані кулака.

— Оце ви можете. І хліб забирати в малих дітей із рота можете. А нащо ви це робите, хлопче, га? — дівчина обтирає рукавом червоного рота й знову заходиться в кашлі.

Присівши та втамувавши напад, знизу вгору вдивляється в сірі кругляхи Октябринових очей, а хлопець кліпає й кривить рота, шукаючи всередині себе відповідь на таке просте питання.

— Так треба для майбутнього. Нове життя вимагає жертв.

— Не буде ніякого майбутнього і ніякого нового життя. Октябрине, ти що, не бачиш, живих людей уже немає тут. Ховати немає кому… — Оксана переходить на шепіт.

— Є кому! — радісно згадує Октябрин і навіть посміхається, бо ж дійсно відтепер є кому ховати померлих.

По цих словах — глянь, а по тому полю, яке оце перетнув, та, як ті молоденькі деревця, люди повиструнчувались. І ледь-ледь тремтять і ніби як звиваються од вітру, як полум’я свічі. І люди ж усі знайомі… Пилип’юків Павло он дивиться на нього, а там дід Опанас і Федя біля нього. Ондечки й Малиночка з усією родиною. Ох і до тьми того люду!

— Так тут декого вже і немає на цім світі, — дивується Октябрин. — Як же так?

Лишень вимовляє, як ті люди, а разом із ними й Оксана розчиняються в повітрі, залишаючи розгубленого залицяльника посеред поля.

— Мара, чи що? — тре очі Октябрин і дивиться на сліди навколо себе.

Окрім відбитків його чобіт — жодних.

***

На залізничному вокзалі люди, що приїздили до міста з сіл, охоплених голодом, змучені й ослаблені, не могли й кроку ступити, злізши з потяга. Вони лежали поблизу колій, на насипах, тут і там. Перепочивали. Дехто ще мав сили й просив перехожих та подорожніх кинути їм шматочок хліба, інші вже нічого не просили, а безпомічно дивились спустошеними очима у якусь невідому далечінь. Зрозуміти, що вони ще живі, можна було лиш по тому, як легенько здіймалось їхнє тіло при диханні. Були й такі, що вже віддихали своє на цій землі. Увагу Наталі привернула жінка, яка тримала на руках немовля, й, притулившись до стіни будівлі вокзалу, сиділа прямо на втоптаному й де-не-де відталому снігу. Здавалось, що жінка дивиться на потяг, що стоїть на дальній колії. Завдяки тому, що дитина ворушилась, складалось враження: ворушиться й жінка. Але яким було здивування дівчини, коли до цієї пари підійшли чоловіки з ношами. Один відчепив перелякане дитя від цупких обіймів матері та поставив його на перон. Тоді чоловіки взяти задубілу жінку й, поклавши її на ноші, понесли в лише їм відомому напрямку. Дитина, плачучи, озиралась на людей і тупцяла по кілька кроків ліворуч-праворуч. На неї ніхто не зважав, усі мчали у власних справах.

Он, не зле одягнена жіночка, товстенька брюнетка в капелюшку і з хутряним коміром веде за руку сина, якому на вигляд років під шістнадцять. За ними слідом з валізами йде серйозний чоловік у чорному довгому пальті та бобриковій шапці. Він гукає дружині, аби та не гналась, як від чуми, а вона тихо відповідає чоловікові, не повертаючи голови:

— Я хочу швидше пройти цей сморід. Швидше, швидше додому.

— Оце наш потяг, — серйозний чоловік показав пальцем і мало не зашпортався за дівчинку, у якої щойно забрали мертву маму. — Що за народ? Порозкидають дітей, а самі десь вештаються. Це ж станція, тут можна й під потяг втрапити.

Люди, які не відали, що таке голод в Україні, безтурботно впхались до вагона, не звертаючи уваги на тих, хто сидів, а подекуди й лежав на пероні. Вони ще довго, аж до самого відправлення потяга, дивились у брудну шибку свого купейного вагона й махали незадоволено головами, ймовірно, обговорюючи поміж собою напівциганський устрій життя селян цієї Богом забутої совіцької окраїни.

Наталя довго дивилась на малу, за якою так ніхто й не приходив. А коли наважилась взяти дівчинку за руку, почула жіночий голос.

— Стояти!

Стецюківна здригнулась. Незнайому сироту перехопила Мойра Крум, яка саме проходжала по перону. У Мойри на правому передпліччі майоріла червона пов’язка. За нею слідували два охоронці — бійці червоної армії з такими ж відмітками на руках.

— Документи! — озвалась Мойра.

— А я вас бачила у нас у Веселівці, — перебила її на півслові Наталя.

Мойра вдивилась пильніше в дівчину. Вона не впізнавала Наталю, бо та змарніла й ніби постарішала років на двадцять. Але почувши назву населеного пункту, запитала:

— Як там Терновий?

У Мойри на обличчі з’явились глибокі зморшки, які видавали стурбованість.

— Живий зранку був, — відповіла сумно Наталя.

До розмови цих двох уважно прислухались конвоїри та дівчинка. Мойра відчула це й змінила тему. Вона взяла на руки сироту й пішла до спеціальної кімнати, куди міліція зводила безпритульних дітей. Наталя йшла за нею.

— Ох, яких лиш випадків тепер не буває… — казала Мойра Наталі, оформлюючи дівчинку за всіма правилами. Вони