Читати книгу - "Іловайськ. Розповіді про справжніх людей"

накотила на нього хвилею байдужості, і якби доля послала йому зараз смерть, він би прийняв її, як визволення. Напад відчаю тривав недовго, рівно до того моменту, поки Яна не впала поруч і не заховалася йому під плече. Вона лежала і здригалася з кожним новим залпом, що тепер освітлювали небо замість зірок, які вона рахувала не більше години тому, і місяця, на якому вони разом шукали людей-місяцян. Іван слухав, як б’ється її серце, гладив чорною рукою з розбитими пальцями по голові й чекав, коли вона заспокоїться і засне. Він притискував її до себе якомога щільніше, він добре пам’ятав холод попередньої ночі, і прагнув ні про що не думати. Дуже хотілося пити.

Прокинувся він від тепла. Ніч пройшла, якщо не рахувати «градів», під звуки і сяяння яких вони провалилися в забуття, тихо. Іван кілька разів розплющував очі й скрипів зубами від холоду і болю, але організм настільки ослаб, що відключався сам по собі. Іван відчував, що протягне ще добу, можливо, дві, і в думках уже розпрощався з пораненою ногою. Яна спала ще годину. Прокинувшись, попросила води і сказала, що дуже втомилася. Вона виглядала значно блідішою, ніж учора, очі запали, кровотеча не припинялася. Іван доторкнувся до лоба – дуже гарячий, піднялася висока температура. Ситуація значно ускладнювалася, і якщо він мав ще сили боротися, то дівчинка – ні.

– Кошенятко, ти можеш устати?

– Ні, у мене ніжки крутить.

– Яночко, ти повинна встати і піти в село. Його звідси видно.

– Ні.

Іван обхопив голову руками. Годинник показував шосту тридцять п’яту. Пощастило, що ця ніч виявилася не такою холодною, як попередня. А може, він просто не помітив. Потрібно йти.

– Яно, – покликав. Дівчинка навіть не розплющила очей. – Я зараз поповзу в село, а ти лежи тут. Я знайду людей, і вони тебе заберуть. Добре?

Дівчинка не відповіла. Іван, згнітивши серце, почав повзти. Сьогодні кожен новий рух давався насилу, біль від ноги віддавав по всьому тілу, він, як і Яна, весь горів. Розумів, що до села йому не добратися, але повз.

– Дядьку Ваню! Дядьку Ваню! – дівчинка йшла, ледве пересуваючи ноги, за ним. – Тобі ж не можна так багато повзати, у тебе ж ніжка болить.

«Яке щастя, що в посадках вже немає тих, хто стріляв по нас учора».

– Я піду вперед, а ти повзи за мною. Добре?

– Добре, – відповів Іван і подумав, що як часто навіть маленькі жінки бувають сильнішими за великих чоловіків.

– Але казку сьогодні вибираю я. Ти яку хочеш?

Іван усміхнувся. У такій компанії і померти не страшно. Він зовсім не відчував свого тіла, розумів, що від зневоднення і браку енергії скоро знепритомніє. Він підняв голову і якомога суворіше сказав:

– Йди! Тільки не зупиняйся! – і побачив двох жінок із сумками на плечах. Жінки йшли по дорозі з боку Новокатеринівки.

– Яно, біжи туди!

Яна також побачила жінок, але бігти до них не квапилася, навпаки, повернулася до Івана. Хвилин через десять жінки порівнялися з дівчинкою і солдатом, які лежали метрів за тридцять від дороги.

– Скажи «добридень»! – підказав Іван із трави. Його, швидше за все, жінки не бачили.

– Добридень! – сказала Яна.

Жінки зупинилися і уважно огледілися, прагнучи зрозуміти, звідки чують дитячий голос. Яна встала в повний зріст і помахала рукою. Жінки ніяк не відреагували на це й рушили далі. Іван аж закляк від здивування.

– Егей, – прохрипів він, – стійте. Будь ласка!

Жінки зупинилися:

– Хто там такий?

– Я солдат, поранений. Ногу перебило. А це дівчинка, вона теж поранена, у неї родину убили. Допоможіть нам.

Жінки мовчки рушили далі.

– Допоможіть нам! – відчайдушно закричав Адвокат. – Дайте хоч би води!

– Хай дівчинка підійде, – сказала одна з жінок.

Яна підійшла, і жінка дістала з торби літрову пляшку з водою і віддала.

– Дівчинку можемо забрати з собою, – сказала жінка. – Є куди подзвонити рідним?

– Є номер мобільного бабусі й свідоцтво про народження. Яно, йди з цими тітками.

Яна жадібно допила воду і повідомила:

– Я без дядька Вані не піду.

– Ви можете викликати «швидку»? – попросив Іван. Він точно знав, що Яна нікуди не піде, й умовляти її марно. – У дівчинки висока температура!

Жінки помотали головами.

– Ми ж помремо тут!

Жінки мовчки попрямували далі по дорозі.

«Що таке відчай? Що таке – відчай? Відчай – це ніщо в порівнянні з утратою віри. Як можна продовжувати вірити в людей?».

Іван облизував шийку пластикової пляшки, намагаючись схопити останні краплі. Яна лежала поруч. Здається, вона знову спала. Іван намагався якось прикрити її від сонця, яке палило все сильніше. Довкола знову вирувало життя: дзижчали бджоли, цвірінькали коники, клацали і щебетали птахи. Десь удалині працювала техніка, напевно, військова, по звуку Іван визначив її як танк. Чоловіку, який йшов по дорозі з косою, він навіть не зрадів.

– Чуєш, мужик, – запитав просто, не вітаючись і не ховаючись, – дай води.

Мужик мовчки підійшов і дав попити з великої фляги. Вода була чистою, холодною, прямо з криниці або джерела. Іван ледь не захлинувся від щастя, так йому видалося смачно.

– А з дівчинкою що?

– Поранена, – коротко відповів Іван. – Машину з батьками і сестрою вчора з посадки розстріляли.

– Я бачив, там «дев’ятка» синя на узбіччі стоїть…

– Слухай, а що це там за техніка працює? Українська, російська?

Мужик знизав плечима: мовляв, а мені яка різниця?

– Узагалі-то, неважливо. Слухай, зі мною – будь що буде, а дівчинці погано зовсім. Слабшає вона. Сходи туди, попроси, щоб приїхали. Христом молю – врятуй дитину!

Чоловік здивовано поглянув на Івана.

Через тридцять хвилин приїхала беемде з нанесеними на борт червоними хрестами. З неї вилізли двоє у формі без пізнавальних знаків.

– А де батьки дівчинки? – запитали.

– У машині, на дорозі, – відповів Іван. – Убиті. Допоможіть їй. Вона поранена, температура піднялася.

З беемде принесли ноші, поклали дитину, повернулися:

– А ти хто такий?

– Дядько Ваня.

– Форма схожа на військову. Ти, напевно, укроп?

– Напевно.

– Ну гаразд, давай, залазь сюди.

Йому підставили носилки, в які він заповз самостійно, віднесли до беемде і поклали зверху на броню. Стартували різко, ноші мало не злетіли на землю. Поки їхали, трясло так, що по сторонах дивитися не встигав, стежив за тим, щоб не впасти. Проїхавши приблизно два кілометри, зупинилися, зняли Івана з нош, поклали на землю. Допитував командир машини, здоровий сержант із типовою зовнішністю середньої смуги Росії, років двадцяти п’яти – двадцятивосьми. Бив із розмаху тильною стороною долоні по обличчю і кричав:

– «Правий сектор»?! «Правий сектор»?!

Іван