Читати книгу - "Шлях митця. Духовна дорога до примноження творчості"

Керуючись досвідом, я переконалася, що підтримка однодумців, які розділяють нашу мрію жити повноцінним життям, може принести нам неабияку користь. Я раджу таким однодумцям зустрічатися щотижня і разом виконувати вправи з цієї книжки, ділячись відповідями і порівнюючи їх. Інколи чийсь прорив може допомогти і вам.

Пам’ятайте, ми живемо у культурі, яка згубно впливає на мистецтво: у ній процвітає неймовірна кількість токсичних міфів про творчих людей. Мовляв, не досить того, що ми без копійки за душею, невідповідальні, наркомани і божевільні, так ми ще й егоїсти, літаємо в хмарах, страждаємо манією величі, тирани і вічно в депресії, а головне — ми потребуємо, щоб нам «дали спокій».

Ми самі віримо щонайменше у те, що рано чи пізно нам таки дадуть спокій і ми будемо самотніми.

Запитайте митця, що подає надії, чому він боїться усе більше розкривати власну творчість, і він відповість: «Не певен, що хочу провести решту свого життя на самоті».

В Америці ми наче плутаємо митців з ковбоями, сприймаючи їх за відлюдкуватих самітників, які завжди скачуть на захід сонця, щоб займатися своїми справами — наодинці. Отака аналогія з ковбоями — цілковита нісенітниця. Більшість із нас люблять перебувати у товаристві. Одна з найбільших таємниць нашої культури у тому, що насправді митці люблять інших митців.

Замисліться над цим на хвильку: що малювали імпресіоністи? Обід... у товаристві один одного. Про що писала Група Блумзбері[28]? Про вечері і обговорення пліток один з одним. З ким знімав фільми Джон Кас-саветес? З друзями. Чому? Тому що вони вірили один в одного і їм подобалося допомагати один одному реалізовувати свої мрії.

Митці люблять інших митців. Утім, чомусь ми не повинні про це знати. Нас переконують, нібито «на вершині місця для всіх не вистачить». Це абсурд. Вода шукає свій рівень і вода піднімається колективно.

Митці часто допомагають одне одному. Так було завжди, хоча міфи переконують нас у протилежному. Правда ж у тому, що, коли ми допомагаємо одне одному, це маємо надзвичайно потужні наслідки. Ось яскрава ілюстрація цього. Режисер Мартін Скорсезе розробив, структурував і відшліфував сценарій фільму «Список Шиндлера» — а потім передав готовий проект своєму другу Стівену Спілбергу, відчуваючи, що цей матеріал повинен належати саме йому. Такий вияв творчої щедрості, що не надимається, дав Спілбергу шанс урешті-решт отримати «Оскар» як «справжній режисер» — попри те, що Скорсезе знав, що позбавляє себе такого шансу, принаймні цього року. Проте у пресі все висвітлювалося так, немов вони було вороже налаштовані один проти одного, митець проти митця, наче спортсмени з воюючих країн на наших міні-війнах — Олімпійських іграх. Повторю: це повний абсурд.

Успіх народжується у спільнотах.

Ми, митці, повинні знайти тих, хто у нас вірить і в кого віримо ми, та об’єднатися з ними заради взаємної підтримки, підбадьорення і захисту.

Пригадую, як двадцять років тому я сиділа у готельному номері з тоді маловідомими режисерами Браяном де Пальмою і Стівеном Спілбергом. Скорсезе, який на той час був моїм нареченим, поїхав у Францію, і мене втішали за піцою, яку замовили у номер двоє його друзів.

Спілберг говорив про фільм, який він дуже хотів зняти — про феномен НЛО. Підтримка цього проекту була дуже незначна, і це зовсім не заохочувало Спілберга братися до фільмування — хоча сама ідея його неабияк цікавила. Що ж робити? Де Пальма порадив йому прислухатися до свого серця і таки зняти стрічку. Фільм отримав назву «Близькі контакти третього ступеня».

Я розповідаю цю історію не для того, щоб жонглювати гучними іменами, а щоб проілюструвати, що навіть найзнаменитіші з нас не завжди були такими і ніколи не зможуть цілком позбавитися від страхів і сумнівів — неодмінної частини творчості. Проте лише трохи допомоги з боку наших друзів — і ми зможемо подолати ці перешкоди, які неодмінно виникатимуть перед усіма нами.

Всі ми починаємо однаково, маючи за душею лише мрію і більше нічого. Якщо нам пощастить, ми знаходимо друзів, які вірять у наші мрії разом з нами. Коли це стається, ця творча спілка стає магнітом, який притягує усе хороше.

Я викладаю «Шлях митця» уже протягом багатьох років. За цей час я переконалася, що хоча я і не вірю в успіх нашвидкуруч, проте стрімкі і стабільні творчі досягнення таки можливі, особливо якщо люди готові об’єднуватися у спілки. Коли я подорожую, щоб викладати цей курс у різних містах, то роблю це з ціллю залишити по собі творчі спілки, учасники яких ще довго зможуть працювати разом, піклуватися одне про одного і підтримувати одне одного.

Наприклад, у Чикаго така спілка існує уже багато років. Група почала із запитань на кшталт: «Чи зможу я колись знову писати?», «Я хотіла б покращити свої навички, проте мені страшно», «Мені дуже хочеться стати продюсером» і «Я дуже хочу написати п’єсу».

Минули роки, спілка залишилася незмінною, проте запитання звучать уже зовсім інші: «Хто організовує вечірку на честь того, що Джинні номінували на премію “Еммі”?» або «Чи варто Пем ставити свою третю п’єсу у співпраці з тим самим театром?».

Нам, творчим людям, необхідно підбадьорювати одне одного. Саме такою була моя мета, коли я писала книжку «Шлях митця», і саме тому я викладаю однойменний курс. Сподіваюся, вашою метою стане підтримувати і мрії одне одного, і свої. Творчі ідеї — це наче діти нашої уяви. Як і всі діти, вони повинні народитися, а такі пологи — процес водночас і особистий, і колективний.

Плодами нашого життя ми славимо Бога

Джоел С. Ґолдсміт

Нещодавно я мала честь «приймати пологи» у власній творчій спілці, де народжувалася нова книжка. Моя подруга Соня Чокет, талановитий медіум та педагог, змогла перетворити багато років досвіду у безцінну книжку «Екстрасенсорний шлях». Оскільки ми були подругами, вона надсилала мені