Читати книгу - "Похований велетень"

— Бачите? — кажу я, сідаючи навшпиньки біля вогнища, яке ще тліє. — Отам острів.

Аби побачити море, жінці досить лише трішки повернути голову, і вона тихо скрикує. Натомість йому доводиться розвертатися на твердій гальці, й він спантеличено дивиться на хвилі.

— Отам, друже, — кажу я. — Дивіться отуди. На півдорозі між берегом і горизонтом.

— Мої очі вже мене підводять, — сказав він. — Але так, зараз мені здається, що я його бачу. Що це там? Верхівки дерев? Чи зубчасті скелі?

— То дерева, друже, бо там — благодатне місце, — я кажу це все, ламаючи хмиз і розпалюючи багаття.

Вони обоє дивляться на острів, а я стаю на коліна, в які відразу впивається тверда галька, і роздмухую жарини. Ці чоловік і жінка — хіба вони прийшли сюди не з власної волі? «Нехай кожен сам вибирає собі дорогу», — кажу я до себе.

— Тобі тепліше, принцесо? — запитує він. — Невдовзі ти оклигаєш.

— Акселю, я бачу острів, — каже вона, й хіба я можу втручатись у таку інтимну розмову між ними? — Там на нас чекає син. Як дивно, що ми взагалі про це забули.

Він бурмоче щось у відповідь, і я бачу, що старий знову починає тривожитися.

— Звісно, принцесо, — каже він, — але ми ще остаточно не вирішили. Ми справді хочемо їхати в таке місце? Крім того, нам нічим заплатити за переправу, бо ми залишили олово та монети з конем.

Я що, мав мовчати?

— Друзі, не переймайтеся цим, — кажу я. — Опісля я просто візьму зі сідла те, що ви будете мені винні. Ваш кінь не відійде далеко.

Хтось може назвати такі мої слова хитрістю, проте я говорив зі щирого співчуття, чудово знаючи, що того коня я вже ніколи не побачу. Вони й далі тихо перемовлялись, а я повернувся до них спиною, роздмухуючи вогнище. Хіба мені личило втручатись у їхню розмову? Та раптом жінка починає говорити голосніше, зміцнілим голосом.

— Човняре, — каже вона. — Колись давно — можливо, ще в дитинстві — я чула одну легенду. Легенду про острів, де багато тихих лісів і річок, але на тому острові траплялися дивні речі. Багато хто на нього переправляється, та кожному мешканцеві здається, що він єдина жива душа, котра ходить островом, тому що сусідів не видно і не чути. Чи може таке бути, що ця легенда — саме про той острів, який зараз лежить перед нами, пане?

Я продовжую ламати хмиз і обережно кладу його до вогнища.

— Добродійко, я знаю про декілька островів, які можна було би так описати. Хто знає, чи цей острів — один із них?

Ухильна відповідь, і вона додала їй хоробрості.

— Човняре, я також чула, — каже вона, — що іноді ці дивні умови не діють. Що бувають мандрівники, котрі отримують особливий дозвіл. Чи я правильно все почула, пане?

— Добра пані, — кажу, — я лише скромний човняр. Не мені просторікувати на такі теми. Та що нікого іншого тут нема, то дозвольте дати вам таку відповідь. Я чув, що іноді: під час шторму на кшталт того, який щойно відшумів, чи літньої ночі під час повні — мешканці острова можуть відчути в подиху вітру, як поруч із ними йде ще хтось. Напевно, добра пані, ви чули про це...

— Ні, човняре, — каже вона, — я чула значно більше. Я чула, що чоловіка та жінку, котрі прожили разом ціле життя і котрих пов’язує надзвичайно сильна любов, можуть переправити на острів одночасно, а не по одному. І що вони можуть і надалі насолоджуватися товариством одне одного, як робили те протягом довгих років до того. Човняре, чи те, що я чула, правда?

— Повторю ще раз, добра пані. Я лише човняр, котрому доручено перевозити тих, хто хоче потрапити на той бік. Я можу говорити лише про те, що бачив на власні очі, виконуючи свою важку роботу.

— Але тут, окрім вас, човняре, нікого немає. Тому я запитую про це вас, пане. Якщо ви переправите нас із чоловіком, то чи можна зробити так, аби нас не розлучали й опісля ми могли вільно гуляти островом попід руку, як ми і звикли?

— Гаразд, добра пані. Скажу вам відверто. Таку пару, як ви з чоловіком, нам, човнярам, доводиться зустрічати рідко. Я помітив вашу незвичайну відданість одне одному, ще коли ви їхали верхи під дощем. Тому навіть не сумніваюся, що вам буде дозволено жити на острові разом. Можете бути в цьому впевнені.

— Човняре, ваші слова мене ощасливлюють, — каже вона й від полегшення неначе трохи згасає.

А тоді додає:

— Хтозна, можливо, під час шторму чи тихої місячної ночі ми з Акселем десь неподалік побачимо нашого сина. Може, навіть перекинемося з ним парою слів.

Багаття розгорілось, і я піднявся на ноги.

— Бачите, отам, — кажу я, вказуючи на море. — На мілині погойдується мій човен. Але весло я ховаю в печері неподалік, у заводі, де кружляють маленькі рибки. Друзі, зараз я піду по те весло, а ви, поки мене не буде і вам не заважатиме моя присутність, обговоріть усе між собою. Якщо ви справді захочете переправитися на острів, ваше рішення має бути остаточне. Зараз я вас ненадовго залишу.

Та вона так просто від мене не відчепиться.

— Перш ніж ви підете, човняре, хочу вас іще дещо запитати, — каже вона. — Зізнайтеся: коли ви повернетеся, то, перш ніж дасте згоду на переправу, ви поставите нам декілька запитань — кожному окремо? Бо я чула, що такий у вас, човнярів, спосіб виокремлювати ті рідкісні пари, які зможуть жити на острові не розлучаючись...

Вони обоє уважно дивляться на мене, а на їхні обличчя падає світло призахідного сонця. Старий щось підозрює — це в нього на лиці написано. Я зустрічаюся поглядом із його дружиною — не з ним:

— Добра пані, дякую вам за нагадування. Поспішаючи, я мало не знехтував те, що, згідно зі звичаєм, зобов’язаний зробити. Усе саме так, як ви кажете, проте у вашому випадку це — просто данина традиції. Адже, як уже було мовлено, я відразу помітив, що вас із чоловіком пов’язує надзвичайна відданість. А тепер даруйте, друзі: в мене обмаль часу. Вам потрібно