Читати книгу - "Молоко з медом"

— Ніяк, — знизала плечима Лінка. — Він не хоче… Він у Лондоні. Вчиться там.

— Так. І як ти даєш собі раду?

— Мама допомагає. І Адам. І бабуся Стефа…

— Отже, вона приїхала?

— Так.

— Це добре. Принаймні тепер допоможе. Бо тоді… її напевне мучило сумління. Навіть мене мучило.

— Тебе?

— Так. Я не змогла себе пересклити. Сказала твоїй мамі, що ти можеш залишитися, на скільки треба. Зрештою, ти моя онука. Але та дитина… Знаєш, мабуть, це єдина річ, про яку я жалкую в житті. Бо ти могла мати сестру. Та передусім через неї. Я могла про неї потурбуватися, могла її взяти. Але не захотіла. Тоді я думала, що це через неї загинув Збишек. А вона нічим не завинила. Я себе переконувала, що я їй не рідна. Хоч і добре розуміла, що станеться. Так, я справді про це шкодую.

Лінці аж голова запаморочилася від цих відкриттів. Їй раптом зробилося гаряче.

— Підемо до саду?

Бабуся кивнула головою.

— Ти страшенно бліда. У мене є яблучний компот, але тобі доведеться його принести. Візьми глечик і дві склянки.

Лінка слухняно рушила на кухню.

Повернувшись додому, Лінка весь час думала про минуле. Про дідуся. Що він далеко, десь в Австралії. І що вона хотіла б з ним побачитися, навіть, якщо в нього й важка вдача. Після того, чого він зазнав у дитинстві, янголом він бути не міг. Але в її жилах текла й частка крові цієї людини зі складним характером. Хіба дивно, що ми хочемо знати про свої корені? Навіть, коли про це не хочуть говорити. Усе це здавалося заважким, занадто складним. А часу не так багато! Лінка сіла виконувати завдання з математики й спробувала зосередитися. І думала лише про те, щоб скласти на ті тридцять відсотків. Воно, звісно, небагато, проте… Уся надія на Оскара, може, він ще щось пояснить їй перед самим іспитом.

— Глянь, що я їй приніс, — Оскар простягнув Лінці торбинку.

— А з якої нагоди?

— Просто так, — відповів той. — Мені здалося, що малій може сподобатися. Я був з мамою в торговому центрі, бо вона сказала, що біла сорочка на мене затісна. Справді, у п’ятницю я ледве в неї вліз. Мабуть, погладшав.

— Не погладшав, — засміялася Лінка, — а… як це кажуть?

— Ну, мама вважає, що я змужнів. Звучить набагато краще, та насправді означає необхідність зміни гардеробу. Ми зайшли до «Смика», і ось…

Лінка розгорнула подарунок. Чи то метелик, чи то гусінь. З одного боку іграшка шурхотіла, з іншого — пищала. Одне крило дзеркальне. І якась штуковина, що брязкала й подзенькувала.

— Ого, — здивувалася Лінка.

— Ага. Можна це почепити над ліжечком, але й на візочок. Ходи, побачимо, чи Єві сподобається. Це ж для неї.

Єва відразу привітала метелика широкою усмішкою.

— Ну, цікаво, чи бабуся не розкритикує таку цяцьку, — зауважила Лінка. — Бо чорно-білі книжечки, подаровані моїми мамуськами, вона б радо викинула до смітника.

— Я б теж викинув, — погодився Оскар. — Дай спокій, так лякати дитину. Це принаймні барвисте й симпатичне. Ну, але ми тут собі бла-бла, а математика чекає.

— Ходи на кухню, — запропонувала Лінка. — Єва засинає й повинна ще поспати.

— Що ж, — засміявся Оскар. — Євуню, благаю. Поспи, дитинко, світ такий нецікавий, мама мусить учитися, а як складе матьоху, то з тобою побавиться.

— Влюблю, — пробурмотіла мала крізь сон.

Вони встигли розв’язати чи не мільйон завдань, і Лінці нарешті захотілося, щоб Єва прокинулася. Це примусило б їх зробити перерву в навчанні. І ще вона думала, чи не розповісти про все Оскарові. Може, варто? Бо тепер дівчина відчувала, що мусить комусь звіритися.

— Слухай, — сказала вона, вже завершивши довгу розповідь про долю своїх рідних, — ти теж думаєш, що коли наші корені такі… тобто, що коли історія нашої сім’ї, — вона геть заплуталася. — Я про те, чи може людина залишатися нормальною, якщо в минулому пережила такі речі? Чи я через це теж завжди буду прибацаною?

— Ти ж не прибацана.

— Неправда. Я погано вибрала, і тепер…

— Припини. Ти хотіла, щоб усе було добре. Ніхто не може відповідати за свій вибір, якщо діяв з добрими намірами.

— Ні?

— Я вважаю, що ні. Думаю, єдине, про що ми повинні потурбуватися — це про те, щоб залишатися порядними людьми. Тут і тепер. Минулого не зміниш. І вчинків інших. О, чуєш? Прокидається. Ходімо до неї.

Єва прокинулася, але не плакала. Дивилася на іграшку над ліжечком і щось до неї балакала.

— Дивися! Вона говорить! З метеликом говорить! Він їй подобається!

— Справді, — усміхнулася Лінка. — Навіть дуже. Дякую, Оскаре. Знаєш, коли без кінця тільки те й робиш, що годуєш і міняєш памперси, то забуваєш, що дитина потребує й інших речей.

— Для того я і є, — сказав Оскар.

Це прозвучало серйозно. Настільки серйозно, що Лінка навіть трохи злякалася.

Каська майже не могла спати. Весь час думала, що їй робити. І вже майже прийнявши рішення, знову цілковито його змінювала. Усе почалося з того, що вона подумала: якщо завалити історію — цього досить, щоб не йти на юридичний. Хто б міг про це дізнатися? Ніхто. Просто не вдалося. Каська добре знала історію. У неї була чудова пам’ять, і дівчина прекрасно склала всі пробні іспити й тести. Але ж у неї міг бути невдалий день? Іспит міг видатися заважким. Хто б її розкусив. Це дуже легко влаштувати. Написати трохи гірше. Не зовсім погано, просто трохи менш досконало. Цього достатньо за такої конкуренції. Так, так вона й зробить. Ніхто не дізнається. От тільки… якось їй це муляло. Хоча Каська знала, що коли вона не вступить на юридичний, але вступить до Академії мистецтв, може, батьки пробачать їй цей вибір? Бо якщо вона вступить на юрфак, то… доведеться вчитися там. Вона не знала, що робити. Прийняла душ, надягла білу блузку, темну спідницю. І далі не знала, що робити… Та передусім вирішила не запізнюватися.

У школі схилилася над екзаменаційним тестом. Боялася зазирнути досередини. Що робити? Ну, що робити? Швиденько переглянула тест. Неважкий. Вона могла написати його прекрасно. Кася замислилася. Зринули спогади. Як прийшла вихователька й сказала, що вона має негайно йти з нею. Що є подружжя, яке шукає дівчинку-підлітка, а не малу