Читати книгу - "Роксоляна, Осип Фадєєвич Назарук"

— Студені чи теплі?

— Гарячі, о хатун! Але руку можна в них вдержати. Вода в них має в собі тільки мало солі, а в деяких така гірка, що пити її неможливо. Джерела ті укриті між кактусами й дикими пальмами, о хатун!

Увагу султанки відвернув невисокий сугорб, дивний тим, що на самім верху його блистіла немов саджавка з водою. Султанка скермувала, до нього свого верблюда і, під'їхавши ближче, зіскочила на землю та скоро підійшла до води. Хвилинку вдивлялася в неї, потому нахилилася й обидві руки вложила в воду, заки провідник вспів прибічи наверх.

Несподівано крикнула і поспішно витягнула руки. Їх обсіли водні насікомі й щипали завзято.

— Не бійся, о хатун, — сказав араб. — Ти кричиш більше з несподіваного страху, ніж від укушень. Вони нешкідливі.

Кажучи се, сам занурив обидві руки в воду аж поза лікті й зачав витягати намул чорний, як атрамент, і вимивати прозрачні вапняні шкаралущі звіряток, котрі вже вимерли в них. З таких шкаралущ повстав цілий той дивний сугорб, що стоїть досі на пісках пустині недалеко від жерел Мойсея біля гір Синаю.

Коли вже знов їхали старинним Шляхом Фараонів, котрим Iзраіль мандрував перед віками, сказав старий араб до могутньої султанки, показуючи рухом голови на сугорб з маси шкаралущ:

— Кождому сотворінню призначив Аллаг діло його. І нема в очах Всемогучого ні менших, ні більших діл. Мектуб!..note 87

Султанці Ель Хуррем пригадався її учитель Абдуллаг, котрий у Кафі оповідав їй, що предсказано.

Їхали дальше мовчки Шляхом Фараонів. Кусні острого креміння й, очевидно, людськими руками зроблених кам'яних знарядів, кінці крем'яних стріл, до ножів подібні, лежали здовж того шляху в пісках. Їхали довго.

Жара кріпшала, бо наближалося полуднє. Верблюд султанки, котрий досі уперто крутив носом, коли вона підсувала йому сухі, як порохно, зела пустині, тепер зачав ласувати їх, мов присмаки, особливо пахучі кантоліни та гіркі золотисто-жовті колоквінти; овочі їх, подібні до малих помаранч, лежали засхлі здовж Шляху Фараонів між листям, подібним до листя винограду.

А як сонце зайшло, каравана стала й арабські провідники зварили й зачали їсти біле м'ясо пустинних ящірок, котрого не могла їсти жінка падишаха. І дали їй меду диких пчіл і солодких дактилів.

I знов настав день, але такий, що не добре надасться до їзди в пустині. То зі сходу, то з полудня завівав вітер — такий гарячий, що здавалося, немовби хто дув огнем з величезного міха. Небо стало жовте, як сірка. А за кождим подувом гарячого вітру воздух ставав темний і їхалося, мов у мряці.

Невимовна спрага зачала мучити людей і звірят. Бедуїн, що постійно їхав біля султанки, виняв і подав їй до жування затвердлу живицю, котрою пріє арабська акація.

Страшна жара тривала весь день аж до вечера. А коли нарешті улягся «вітер з пекла», була вже темна ніч. І навіть міцні люде не мали сили, щоб відразу зняти сідла зі звірят. Так їх втомила жара.

Всі бедуїни подивляли султанку Місафір, котра весь час їхала на своїм верблюді, мов правдива арабка. І ні разу не казала здержати каравани, хоч була дитиною далекої країни на півночі, де сонце лиш тоді мае сильний блиск, коли на нього дивитися. За її прикладом держалися й жовніри падишаха, хоч не одному з них робилося млісно коло серця і язик згоряча деревів.

А третього дня старий шлях фараонський перейшов у майже бездоріжну, кам'янисту стежину. Довжезним гусаком сунула нею каравана султанки Роксоляни до гори, званої Горою Купелів Фараонських.

Густа пара по сей день добувається з дуже гарячих жсрел на тій горі, в котрих від споконвіку кипить натрон і вапно, сіль і сірка. Там можна згинути від спраги, бо нема ні каплини води до пиття.

Немов гаряча піч, обняла каравану вузька і безводна долина. Одиноку стежину її ще більше звужували з обидвох боків острі, кам'яні виступи-іглиці високих гірських стін з червоним, чорним і ясно-жовтим камінням.

Каравана з трудом зачала входити на гору Ваді-Будру. Величезні поклади брунатного, червоного й зеленого граніту, мов поверхи веж, підносилися до неба. Виглядали як будова велетнів, бо великанські квадри каміння видніли немов уставлені одні на других. Великі купи й довжезні полоси чорних жужлів, випалених вулканічним огнем, тягнулися попід колосальні брили граніту. Між ними тут і там немов горів яскравий, як цегла, червоний порфір.

Втомлена йшла каравана султанки стежиною самим крайчиком пропасті через старинний перехід, де вже найменший подих вітерця викликає бодай улуду охолоди.

В полуднє четвертого дня дійшла каравана султанки до славних копалень Маггара, де вже літ тому п'ять тисяч єгипетські фараони добували мідь і малахіт і відки слуги їх привозили дорогий синій туркус до царських скарбниць у Мемфісі.

Тут здержано похід, бо султанка хотіла оглянути старезні шахти. Вони з неімовірним трудом і накладом праці вкопані в надзвичайно тверді, блискучі скелі граніту і що далі, то вужчі. Штучні, кам'яні колюмни забезпечували робітників перед заваленням їх у небезпечних місцях, де граніт був потрісканий. Ще видно було сліди долота й іншого знаряддя старинних каменярів Єгипту між синьо-зеленими туркусами в міцних скелях, де вони в темних ломах заховали свій блиск і свою чудну барву.

Вся долина покрита була до втоми монотонними куснями цегли, випаленими начервоно, оживлена тільки набатейськими, коптійськими, грецькими й арабськими надписами, вирізаними на великих скелях. Султанка Місафір прислонила білою рукою свої сині очі й занялася читанням арабських надписів. І довго читала їх та й навіть виписувала з них старинну мудрість, як пчола, що збирає мід, де зустріне його.

На заході бовваніла пуста і нага група гір Джебель-Мока-теб. Не було ні на ній, ні під нею навіть наймарнішої деревини тамариски, ні стебелини, ні моху, ні трави. Тільки цариця самота і дочка