Читати книгу - "Вигнанці"

— Не проси про це, Адель. Це неможливо, дитино. Я не можу лишити тебе в цьому будинку.

— Але я певна, що так було б краще.

Грубіший чоловічий розум ще не навчився цінити як слід ті тонкі інстинкти, що керують жінками. Де Катіна умовляв і доводив доти, доки, якщо й не переконав жінку, то хоч примусив її замовкнути.

— Зроби це ради мене, моя люба. Ти не знаєш, який тягар знімеш з мого серця, коли я довідаюсь, що ти в безпеці. А за мене тобі нема чого боятись. Ми сміливо можемо продержатись до ранку. Тоді надійде підмога з форту, — я чув, що там багато човнів, і ми всі знову побачимось.

Адель мовчала, але міцно стиснула руку чоловікові. Де Катіна все заспокоював її, коли раптом у вартового, що стояв коло вікна, вирвався крик:

— На північ від нас на річці човен!

Обложені збентежено перезирнулися між собою. Так, значить, ірокези відрізали відступ.

— Скільки в човні воїнів? — зацікавився де ла Ну.

— Не бачу. Темно, та ще й тінь від берега.

— Куди, він пливе?

— Сюди. Ах, ось він випливає на чисте місце, і тепер добре можна розгледіти його. Слава тобі, господи! Дванадцять свічок поставлю в Квебекському соборі, коли доживу до другого літа!

— Та що ж там таке? — нетерпляче крикнув де ла Ну.

— Це не ірокезький човен. В ньому лише один чоловік. Він — канадець.

— Канадець! — вигукнув дю Лю, стрибаючи на вікно. — Тільки безумний може зважитись з'явитися у цьому осиному гнізді. Еге, тепер я бачу його. Він тримається далеко від берега, щоб уникнути пострілів. Ось він на середині річки і повертає до нас. Слово честі, цей святий отец не вперше держить весло в руках.

— Очевидно, єзуїт, — промовив, витягуючи шию, один з обложених.

— Ні, я бачу його капюшон, — відповів другий, — це францисканський монах.

Хвилиною пізніше човен зашарудів по піску, і в розчинені двері увійшов чоловік в довгій темній одежі францисканського ордену. Він швидко оглянув усіх, підійшов до де Катіна і поклав йому на плече руку.

— Значить, ви не втекли від мене! — промовив він суворо. — Ми розшукали погане насіння, перш ніж воно встигло прорости.

— Що вам треба, отче мій? — здивовано спитав де ла Ну. — Ви, очевидно, помилились. Це — мій добрий приятель Аморі де Катіна, з французьких дворян.

— Це — Аморі де Катіна, єретик і гугенот, — крикнув монах. — Я гнався за ним річкою Святого Лаврентія, а потім Рішельє, і гнався б на край світу, щоб узяти його з собою.

— Ну, святий отче, ваше старання заводить вас надто далеко, — зауважив де ла Ну. — Куди ж ви хочете завезти мого друга?

— Він з жінкою мусить повернутися до Франції. В Канаді нема місця єретикам.

— Присягаюсь святою Анною, святий отче, — промовив дю Лю, — якби ви зараз узяли нас усіх до Франції, ми були б дуже вдячні вам.

— І пригадайте, — строго додав де ла Ну, — що ви тут під моїм дахом і говорите про мого гостя.

Але нахмурене обличчя старого вельможі не могло збентежити монаха.

— Гляньте на це, — сказав він, витягуючи з-за пазухи якийсь папір. — Він підписаний губернатором і наказує вам, під страхом королівського гніву, повернути цю людину в Квебек. Ага, мосьє! Коли ви того ранку висадили мене на острів, ви й не уявляли, що я повернуся в Квебек, візьму цей папір і пропливу за вами стільки сотень миль річкою. Але тепер ви в моїх руках, і я не покину вас доти, доки не побачу разом з жінкою на кораблі, що відвезе всіх нас до Франції.

Не зважаючи за злобну мстивість, яка горіла в очах монаха, де Катіна не міг не віддати належного енергії й наполегливості цього чоловіка.

— Мені здається, святий отче, ви більше вславились би як воїн, ніж як служитель Христа, — сказав він, — та що ви все ж пробрались за нами сюди, звідки немає виходу, то ми обміркуємо цю справу пізніше, на дозвіллі.

Але американці були менше схильні так мирно дивитися на справу. Борода Ефраїма Саведжа настовбурчилась від злоби, він шепнув щось на вухо Амосові Гріну.

— Ми за капітаном можемо легко справитися з ним, — прошепотів молодий житель лісів, одводячи на бік де Катіна. — Якщо він так наполегливо стає нам на дорозі, він мусить заплатити за це.

— Ні, ні, нізащо в світі, Амос. Облиште його. Він робить те, що вважає за свій обов'язок, хоча, очевидно, віра в ньому сильніша за милосердя. Але ось і дощ. Тепер досить темно, щоб вирядити човни.

Велика чорна хмара вкрила небо, і темрява настала майже відразу. Оборонці ледве могли розгледіти смугу річки перед ними. Ірокези в лісі і за здобутою огорожею сиділи тихо, лише зрідка нагадуючи про себе поодинокими пострілами, але вереск і крик в котеджах васалів свідчили про те, що переможці заходилися грабувати там. Раптом над однією з покрівель з'явилася тьмяна червона заграва.

— Вони підпалюють будинки, — крикнув дю Лю. — Треба швидше виряджати човни, а то незабаром на річці буде видно як удень. В човни! В човни! Не можна гаяти ні хвилини.

Прощатись було ніколи. Один палкий поцілунок — і Адель повели й посадили в найменший човен, у якому вона опинилася разом з Онегою, трьома дітьми та ще якоюсь дівчиною. Інші кинулись на свої місця і через кілька хвилин і відчалили, зникнувши в дощі й темряві. Велика хмара пролилась дощем, що падав буйними краплинами на дах і бризкав в обличчя оборонцям