Читати книгу - "Господиня"

— Гаразд, — пробурмотів він і зробив іще крок до мене. — Тоді смерть буде повільною. Хочете, щоб усе було по-людськи, біжіть по рушницю.

— Будь ласка, Джареде, давай поговоримо, — сказав Іян. Він широко розставив ноги і немов приріс до землі: він уже знав відповідь.

— Гадаю, ви вже вдосталь наговорилися, — прогарчав Джаред. — Джеб залишив право вибору за мною. І зараз я готовий зробити цей вибір.

Джеб голосно прокашлявся. Джаред розвернувся і знову подивився на нього.

— Що ще? — гримнув він. — Ви ж не міняєте правил, Джебе.

— Що ж, так воно і є.

Джаред знову подивився на мене.

— Іяне, геть із дороги.

— Ну-ну. Зажди хвилинку, — перебив його Джеб. — Якщо ти пригадуєш, рішення за тим, хто найміцніше пов’язаний із тілом.

На чолі Джареда запульсувала жилка.

— І?

— Здається мені, що тут є дехто, прив’язаний до цього тіла так само, як і ти. Якщо не більше.

Джаред дивився просто себе, перетравлюючи почуте. Йому знадобилася мить, аби про все здогадатися. Глибока зморшка розтяла його чоло навпіл. Він поглянув униз… на хлопчика, який досі звисав із його руки.

Радість Джеймі давно немов рукою зняло, його бліде обличчя кривилося від жаху.

— Джареде, не треба, — благав він. — Не роби цього! Ванда хороша. Вона — мій друг! А Мел! А як же Мел? Ти не можеш убити Мел! Будь ласка! Ти… — голос Джеймі зірвався, обличчя скривилося від болю.

Я знову заплющила очі — мені зовсім не хотілося дивитись, як мучиться Джеймі. Але я не могла не думати про нього. І ледве стримувалася, щоб не кинутися до нього: змусила м’язи закам’яніти, без упину повторюючи, що це тільки нашкодить Джеймі.

— Що ж, — мовив Джеб невимушено. — Здається, Джеймі проти. А його слово важить не менше, ніж твоє.

Відповіді не було так довго, що зрештою я наважилася розплющити очі. Джаред здивовано дивився на Джеймі, його погляд переповнював відчай і страх за хлопчика.

— Як ви могли допустити таке, Джебе? — прошипів він.

— Гадаю, нам варто поговорити, — відповів Джеб. — Сходи освіжитися. Відпочинь, прийми ванну, а там, може, й охота до розмови з’явиться.

Джаред зміряв старого злісним поглядом, у його очах читався біль зради. На думку спадали тільки людські порівняння: Цезар і Брут, Ісус і Юда.

Повітря немов наелектризувалося, з хвилину на кухні панувала цілковита тиша й неймовірна напруга, аж раптом Джаред струсив із себе Джеймі.

— Кайле, — гаркнув він і вийшов із печери.

Немов за наказом, Кайл подивився на брата, скривився і також вийшов. Брудні, змучені члени Джаредової команди мовчки рушили за ними, а з ними і Пейдж, яку міцно обіймав Енді.

Та й усі решта, хто опускав очі, соромлячись мене, соромлячись того, що прийняли мене у своє товариство, потягнулися вслід за ними. Зі мною залишилися тільки Джеймі, Джеб, Труді, Джефрі, Гіт, Лілі, Без і Волтер.

Ніхто не проронив і слова, аж поки кроки не віддалилися і не затихла луна.

— Ух! — зітхнув полегшено Іян. — Ну й приключка! Добре придумано, Джебе.

— Не дай Боже щастя, а дай розум… Але головна битва ще попереду, — відповів Джеб.

— Гадаєте, я не розумію! Сподіваюся, ви не залишили рушницю десь на видноті?

— Ні. Я передбачив такий поворот подій.

— Це добре.

Джеймі не зрушив із місця. Він увесь тремтів. Зрештою я набралася відваги й підійшла до нього. Він миттю обвив мене руками за талію, і я тремтячою долонею поплескала його по спині.

— Все гаразд, — прошепотіла я. — Тепер усе буде добре, — збрехала я. Навіть дурень уловив би фальшиві нотки в моєму голосі, а Джеймі не дурень.

— Він тебе й пальцем не зачепить, — ледь чутно прохрипів хлопчик, борючись зі сльозами, які вже підступали до очей. — Я не дозволю.

— Ш-ш-ш, — прошепотіла я.

Я була налякана — моє обличчя закам’яніло від жаху. Джаред мав рацію — як Джеб міг таке допустити? Краще б мене вбили одразу, ще до того, як про мене дізнався Джеймі… Або принаймні ще в перший тиждень, коли Джаред не спускав із мене пильного ока… Тоді ми з Джеймі не встигли б потоваришувати… І якби я не вибовкала все про Мелані… Та вже запізно. Я ще дужче притиснула до себе хлопчика.

Мелані була приголомшена не менше за мене.

«Бідолашний мій малюк!»

«Я ж казала, що не варто йому розповідати», — нагадала я.

«Що з ним буде, коли ми помремо?»

«Страшно подумати. Він отримає травму на все життя — шрам, розчарування…»

Раптом Мелані перебила мене:

«Годі. Я знаю. Але що ми можемо вдіяти?»

«Гадаю, не помирати».

Ми з Мелані оцінили ймовірність нашого виживання — й зітхнули.

Іян