Читати книгу - "Важка весна"

знову пристав до людського середовища, полишив мертвих і демонічні картини їхнього кінця. Тепер і ця нова дійсність вислизала від нього, бо він втратив Арлетту. Втратив її, — у цьому вже годі було сумніватися. І був безсилий. Засуджував її, що виявилася такою слабкодухою. Засуджував водночас і себе. І відчував, що все закінчилося, але все ще не наважувався навіть уявити, що її вже нема.

Бо вона була з ним від першого дня, коли йому масувала спину, і до прощання на вокзалі. Та перша ніч, коли його вела місячним сяйвом. Її живе тіло, її дитячі обійми. Потім усі ті ночі в лісі. І зустріч після гіркої, ненавмисної розлуки. І розпачливе відчуття непоправної втрати. Тоді, коли покинув її саму в лісі та серед ночі повернувся до неї, і під її дверима чекала на нього смужка світла. І її приїзд до його кімнати в Парижі; коли вона вмивалася і декламувала вірші, коли підходила до ліжка і тримала схрещені руки на грудях, бо забула піжаму. І він проганяв ці картини, а вони за хвилю знову поверталися до нього ще більшим багатством відтінків. І були всі разом єдиним, помноженим доказом відданості і кохання, а кожна окремо — із зерном непевності в собі. Завжди хованки, завжди порятунок у втечі. Але потім доказ, що всі її незугарні витівки мали свою причину і всупереч усьому ставали зв’язком, що ще міцніше прив’язував його до неї. І він мав би бути чоловіком, який приймає рішення і свідомо бере під свою опіку раниме створіння, але натомість сам був іще ранимішим. При кожному русі — насторожі, через кожну тінь — повен сумнівів. І замість вступити в бій із дійсністю був іще зараз готовий повернутися до минулого, як до гарантії цінностей, які не може йому дати сьогодення. А ще ревнивий до своєї свободи і незалежності. Але тепер, коли ця свобода стала дійсністю, вона була схожа на тихий відчай. У той же час розумів, що, якби вона повернулася, то при першій суперечці все б повторилося знову. Ні, тепер він би знав, як її прийняти, нехай лише повернеться! І обіцяв собі, що буде м’яким і розважливим. Вона здивується.

Це станеться, бо тепер він справді знає, що повинен побороти ті сновиди зі спогадів, не дозволити, щоб вони керували його поведінкою.

Після обіду було так само холодно, лише атмосфера стала ще похмурішою, бо хмари згустилися. Дихало снігом, постаті на терасі були по самі пахви закутані в коци. Але того разу багато хто покинув свої лежанки і пішов до корпусу. І це було чимось неймовірно дивним, майже недоречним, адже цей час був призначений саме для лежання. І це відчуття надавало особливої ноти усвідомленню, що вони йдуть на похорон. Передовсім тому, що всі вони були переважно колишніми військовополоненими, і їхній настрій через смерть колишнього депортованого не був обтяжений спогадами. І почуття товаристськості не було таким живим. Тому підсвідомо вони відчували задоволення з приводу того, що в незвичну годину можуть трохи прогулятися парком. Їм було майже цікаво. Може, вони ніколи не дізналися б, що маленька будівля в кінці парку коло стіни, що відділяла сад від асфальтованої дороги, — це морг, якби не смерть колишнього депортованого, котрий не мав рідні; інших-бо, коли вже не було порятунку, швидко забирали додому.

Вони йшли групами, дехто був замислений, але гурт із Жулем, Йойо і Робертом був невиправним. Властиво, Жуль і Йойо.

— Ось бачиш, ніч — і тебе нема, і ангели тебе відносять на крилах, — сказав радісно Жуль.

— Краще нині пару нових легенів, аніж двійко крил на тому світі, — загримів Йойо.

— А якщо там потрібно йти під гору? — і Жуль з цікавістю розглядався довкола. — Я надто засапаюся.

— Ти надто злостивий, щоб тобі хтось дав крила!

Жуль зупинився посеред дороги, закашляв і зітхнув:

— А ви собі уявляєте Йойо з крилами? — Гурт засміявся. — Це ніби дати крила китові.

Жуль прикрив долонями вуста, як діти, які хочуть приховати свій сміх.

Радкові не подобалося, що вони поводяться так буденно, але потай був вдячний їм, що вони такі. Бо губився в шумі їхньої балаканини, і це не давало йому слідувати за своїми думками. Власне, за почуттями. Несподівано його ніби охопив якийсь незрозумілий переляк. Він не боявся мертвих тіл. Адже він їх так багато наносився. Не боявся дрібної, сірої двоповерхової будівлі з пласким дахом, бо звик до внутрішності вічної печі. Але краще б він не ходив туди; і коли проходив повз корпус медсестер, навмисно думав про її кімнату і предмети в ній. Потім про кімнату панни Рев’єр, що була поруч. У нього було вірне враження про Клер, сказала Арлетта, коли вони прогулювалися Монмартром; через електричну плитку в її кімнаті сталася пожежа, а вона в той час була в селі. Коли ж вдерлися до її кімнати, в шафі знайшли гумовий пристрій, яким жінки користуються для самозадоволення. Він відігнав від себе цю картинку і подивився ліворуч, бо крізь голі дерева виразно виднівся четвертий корпус. І побачив Налецького, який тепер виглядав набагато гірше; а тому скорше згадав про першу зустріч із Арлеттою. Те післяобіддя, коли вона принесла термометр, а потім повернулася по нього і зняла з голови хустину, і перед його дзеркалом поправила пасмо світлого волосся.

Недалеко, осторонь від усіх, тихо і самотньо йшов Нікос. Приєднався б до нього, і пішли б разом. Але в такі миті кожен самотній, ось і він колись був сам-один, незважаючи на незліченну кількість засуджених, подумав він. Він ніби побоювався, що впізнає в покійнику когось такого, хто якимось чином прийшов звідти, щоб його поховали тут. Немов опирався самій думці, що в цю теперішню атмосферу парку, дороги, французького села коло дороги міг потрапити хтось із атмосфери смерті. І зрозумів, що тієї миті в ньому живе не лише почуття невиразного страху, але й спротиву.