Читати книгу - "Вулик"

— Бідолашний хлопець! Сподіваєшся його зустріти?

— Не знаю, пошукаю на поштамті або в Іспанському банку, вранці він туди ходить.

Обабіч Східного шосе стоять убогі халупи, збиті зі старої бляхи та уламків дощок. Дітлахи бавляться, жбурляючи камінці в калюжі, що залишилися після дощу. Влітку, поки річка Аброньїгаль ще не зовсім пересохне, вони палицями вбивають жаб і чалапають босоніж по брудній смердючій воді. Кілька жінок порпаються в купах покидьків. Якийсь старигань — либонь, каліка — сідає перед дверима халупи на перевернуте відро й розстеляє на землі газету з недопалками, висушуючи їх під лагідним промінням ранкового сонця.

«Вони навіть не усвідомлюють, навіть не усвідомлюють...»

Мартін, який щойно добирав риму до слова «вінок» для сонета, що його почав був складати на честь матері, починає міркувати про те, що вже давно нав’язло в зубах: проблема не у виробництві, а в розподілі.

«Направду, цим людям гірше, ніж мені. Який жах! Що ж це коїться?!»

Захеканий Пако, мало не висолопивши язика, біжить до бару, що на вулиці Нарваеса. Тим часом власник бару Селестино Ортис наливає келишок горілки поліцейському Гарсії.

— Зловживання алкоголем шкідливе для клітин людського організму, а вони, як я вже вам колись казав, бувають трьох видів: клітини крові, клітини м’язів і нервові клітини; тож алкоголь їх спалює та вбиває, але перехилити келишок коли-не-коли не завадить, це зігріває шлунок...

— І я так вважаю.

— ...і прояснює найпотаємніші закутки людського мозку.

Поліцейський Хуліо Гарсія в захваті.

— Подейкують, буцімто стародавні філософи — в Греції, в Римі, в Карфагені,— коли хотіли набратися якоїсь надприродної сили...

Раптом двері рвучко відчиняються, і струмінь холодного повітря обдає шинквас.

— Чортові двері!

— Привіт, сеньйоре Селестино!

Господар виправляє його. У всьому, що стосується звертань, Ортис дуже прискіпливий, незгірш за придворного церемоніймейстера:

— Друже Селестино.

— Гаразд, облишмо це на потім. Мартін сюди не заходив?

— Ні, відтоді він не заходив, мабуть, образився; повірте, мені теж прикро.

Пако стає спиною до поліцейського.

— Ось прочитайте.

Він дає Селестино складену газету.

— Тут, унизу.

Селестино повільно читає, супить брови.

— Кепські справи.

— Авжеж.

— Що ви збираєтесь робити?

— Не знаю. А ви як гадаєте? По-моєму, треба поговорити з його сестрою. Якби ж то вдалося відіслати його не пізніш як завтра до Барселони!

На вулиці Торріхоса в ямці під деревом конає собака. Його переїхало таксі. Собака вивалив язика, в його очах — благання. Кілька дітлахів копають його ногами. Два-три десятки людей байдуже спостерігають.

Донья Хесуса помічає Пуриту Бартоломе.

— Що тут скоїлося?

— Пусте, машина пса задавила.

— Бідолашний.

Донья Хесуса бере Пуриту за руку.

— Чула про Мартіна?

— Ні, а що сталося?

— Ось послухай.

Донья Хесуса читає Пуриті кілька рядків з газети.

— Що ж тепер буде?

— Не знаю, люба, боюся, що нічого доброго. Ти його бачила?

— Ні, більше не бачила.

До юрби наближаються сміттярі, вони хапають конаючого пса за задні лапи і кидають у візок. Собака відчайдушно виє від болю. Юрба ще якусь мить дивиться на сміттярів, а тоді розходиться. Кожен іде своєю дорогою. Можливо, серед цих людей є нічим не прикметний хлопчик, котрому подобається дивитися, як мучиться собака, і ледь помітна посмішка відбивається на його личку...

Вентура Агуадо розмовляє по телефону з Хулітою, своєю дівчиною.

— Що? Просто зараз?

— Так, люба, просто зараз. За півгодини я буду на станції метро «Більбао», дивись, не спізнися.

— Ні, ні, не турбуйся. Бувай.

— Бувай, поцілуй мене.

— Цілую, дорогенький.

За півгодини біля станції метро «Більбао» Вентура зустрічається з Хулітою, котра вже чекає на нього. Дівчину забирає цікавість, ба