Читати книгу - "Під Савур-могилою"

«А так,— в путі доходив висновку,— сини, як і молодші січовики, лихе оточення нашої людності бачать якось інакше, дивляться на все іншими очима. Чому досі не розумів цього? Ніхто не підказав чи не дійшов істини? Не зміг дотумкати за „старшинською впертістю“, як казав покійник, чи не було відповідного трапунку?..»

Їхав, рвучи й шматуючи себе, цього разу усамочено, пасом повільно і ніби не з дому, як насправді, а додому. Спинявся в путі чи на попас коня, чи на перекус у корчмах, слухав подорожників, кобзарів, жебраків, козаків і не зустрічав і в них спокою чи радостей, як і нещодавніх ознак достатків, а ще серед попелищ і зубожілих бурдюгів, ощирених цвинтарів по горбах, як траурних кренів по вбитих людоловами, ворогами-адверсорами а чи й своїми. Правда, зустрічалися і не такі убогі села, якось уцілілі між лісами або в забісних яругах. Там у свята і вечорами навіть пісні було чути, і тоді спинявся, просився на нічліг і, зсівшись десь на самоті, пив, як лікувальну цельбу, спів кобзарів чи хор вечорничників аж до запівночі. Пісні, що злітали й линули широко й буйно та вив'юнювалися аж у небо, як полум'я над злагодженим багаттям, рвали й тіпали йому душу, розпинали серце болями, туманили свідомість, заливали душу розпачем. І він давав волю і скаргам, і сльозам...

Не було відтепер спасіння Сіркові від докорів сумління. Що б не бачив він, кого б не слухав, з ким би не говорив, у свідомості стояв, мов кіл у рані, бринів струною в душі докірі за обох покованих братів-зведенців, і за зятя, і за всіх побратимів, яким уже й числа не знав, і нарешті за власного сина, пам'ятного отими дошкульними словами, хай і в пошані до нього сказаними, але ж якими вбивчо правдивими і до злочинності осудливими: «На вас, чільцях, лежить каменем вина за стан в Україні! На вас!.. Даруйте за правду!» Сльозами ті слова капали в душу, застилали зір папломою!..

Перегукуючись із журним співом кобзарів на путівцях про Дмитра Байду-Вишневецького, славних Дашкевича, Косинського, Підкову, Кішку, Сагайдачного, Супруна, Сулиму, Кривоноса, братів Нечаїв, батька й сина Хмелів, про трьох братів-утікачів, чайку-небогу чи Марусю Богуславку, Сіркова мука не полишала його, хоч рана від неї й зарубцьовувалася поволі. В дорозі та мука уперто повертала його знову й знову до всіх покійників, в наверші яких лежав обезкровлений Петро, а поряд, як на чатах, стояли Роман І Іван Пелех з побратимами, і всі разом, люблячи, побивали його і більшими знаннями, і якимись іншими турботами про рідний люд, ще чимось насторожливим, очікуваним, чого він так і не узнав від них.

«А Децика, батьку, обрали гетьманом не ваші січовики, як думаєте, а оті хитрі-хитрово, косаґи, ромодановські, львови, а ще певніше — Московський приказ та цар своїми посулами, навіть владика через Методія,— згадалися Сіркові, мов оживши та набравшись повноти, ясності і тепер особливо підступного змісту казання покійника Петра.— Адже і загнаного Децика-Василовича, і вашого ставленика Дрозда-Дрозденка, і отого Дем'янця, уже при вашому, тату, особистому сприянні, бояри утримували коштом пожалувань, деручи їх із поспольства в Гетьманщині,— дивував його син обізнаністю.— І не хто інший як вони, у Брюха-хабарника беруть, а вам „жалують“, благословляючи, коли вигідно і зискливо, нацьковуючи наустами на ляхів і агарян, коли ті досягають спокійнішого становиська чи якоїсь прихильності або терпимості від людей Подніпров'я. А все для того, батьку, щоб Брюх, бачачи загрозу своєму гетьманському станові і рейментарству, почував себе непевніше, щоб був поступливіший і покірніший боярам і цареві-батюшці всея і всея,— ніби чув знову Сірко синів голос і аж болісним тремом проймався від нього.— Дії та заходи в Україні і серед козацтва, і на волостях, і між духовенством, зауважте, тату, уже не стільки під патріархом,— розтягував він останнє слово.— а частіше, поряд, під світським владикою,— подовжив він слово „владикою“.— Владикою, як неодмінною тепер обумовкою, позначеною на Москві... І патріарх духовний, і владика світський злилися в одно адверсорне „всея і всея“,— пригадував Сірко вислови покійного, затискаючи у п'ястуці повід, ніби хотів спинити Велеса.— Оті ваші діточно обжалувані в Січі Щербина та Шкуро були і є накрапленими картами, бояри їх підмішували у гральну колоду шулерсько-шахрайської гри і з гетьманами, і з Січчю, і з духовенством та посполитством. Гри підступної і облудної, в якій вони, як тепер бачимо, вертепні штукмістри. Проти них лицарство безсиле і смішно-наївне! На вертепника мусить іти вертепник, на корсара — корсар, людяне тут не відповідне!..»

Сірко згадує і подібні ж слова Богдана Хмеля, мовлені йому, правда, про ляхів по путі із Фландрії додому. «А таки достеменно так говорив той великий покійник! — мов устрелила його раптом згадка.— Значить, він розумів, як та на кого треба йти, то чому ж лишився в сіромній пам'яті „нерозумним сином“? Злякався приходу зими в Замості й Любліні? Не схотів бути корсаром? Занудьгував за коханою Геленою? Зморився до знесилення, будучи гральною картою. Царя й хана?» — аж підвівся в стременах Сірко.

Згадуючи полем із синами по повороті від кумів у Артемівку і оповіді Романа Ракушко-Романовського в Харкові, Сірко, шаріючи в душі і на лиці, переконувався, що не він був для синів старшим і досвідченішим, а вони для нього, і чи не вперше зрозумів і зізнався собі, що неосвіта — велике лихо людське, навіть для людина із хистом та лицарством.

«Всі оті боярські заходи та прояви щодо Слобожанщини, Гетьманщини та Січі,— виринала в Сірковій свідомості розмова з синами,— є камінчики, які кидають тепер не круль з магнатами, а цар з боярами, від чого такі буремні води нашого буття, бо йому не дають устоятись, а нам оглянутись і зосередитись. І не було б скарг Брюха на бояр, то були б чиїсь інші, бо не він, халамидник і відступник, їм причина, а цар і його свита, таким робом правлячи».

Обік путівця, який перетинає