Читати книгу - "Наречена Шульца"

Листи від Бруно… Чи були вони непристойні, чи перетинали якусь межу інтимності, за яку ніхто, окрім нього, не заглядав? Іноді я чула ці запитання. Ні, не в словах, на це б не наважилися навіть найближчі. У поглядах, у стурбованості, в обличчях тих, котрі хотіли запитати. Та все ж в останній момент утримувалися. Тож відповідаю всім. Близьким і далеким: І так. І ні. Зайве викреслити.

Чи я справді залишила їх у Янові, чи, може, вони перед тим самі згоріли від того вогню, що кипів у них? А може, розлючена на полум'я, що згасає в нас, сама кинула їх у піч? У звичайному нападі гніву, як отой коханець Налковської, який саме так знищив примірник „Цинамонових крамниць”, подарований пані Зоф'ї, власноручно ілюстрований та оправлений Бруно…

Це була ця друга, остання справа. Налковська. Її „Щоденники”, які друкувалися вже кілька років, епоха за епохою. Тепер настав час на 1930-1939 роки[228]. Це були їхні та „їхні” роки. Тож, може, там знайдеться щось знайоме. Їхні роки. Що це тепер означає?

Не пригадувала, аби вона просила його про це. Може, й так — не була вже надто впевнена у своїй пам'яті. Надійшов розбухлий лист — стос аркушиків, списаних рукою Фіцовського. Мусила його просити, якщо знову завдав собі такого клопоту. А може, це його чарівна дружина все переписала, не він. Він, він, упізнає його почерк. Мабуть, у такі справи краще нікого не втаємничувати. Навіть найкращих на світі жінок. Бо якщо отой майже чоловік Налковської мав слушність. Якщо справді Бруно і вона? Усі про це перед війною пліткували, але це були лише плітки. А тут справжній — добре, в уривках — „Щоденник”. О Господи, черговий щоденник, чергове випробування її витривалості.

Не накинулася на ці листочки одразу. Відвела час на те, щоб освоїтися з ними, відкинути надто бурхливі емоції. Спокійно, треба взяти себе в руки. Що в цьому насправді такого? Понад тридцять років після її смерті, а після його — вже понад сорок! Чи є взагалі на світі ще хтось, кого б щось у цій історії могло шокувати? Добре знала, що є. Вона сама. Тож обережно ходила довкола цього листа. Почерк Фіцовського — акуратний, спокійний. Спочатку треба приготувати м’ятний відвар, переконатися, що в авторучці є чорнило — кулькова ручка не личить архівістам і художникам, — і врешті витягти потрібну каталожну картку.

— ЗОФ’Я НАЛКОВСЬКА. 1884–1954. „Видатна польська письменниця [«видатна» перекреслено, відтак написано знову]. Авторка «Межі» та «Медальйонів». До війни посприяла у виданні першої книги Бруно Шульца”.

Лише тепер могла розпочати читати.

Перша дата — 1 липня 1933 року:

„Із цього страждання раптом виринає щось добре — кілька днів перебування Бруно Шульца, його листи. Він надто делікатний і слабкий, аби стати для мене порятунком, але світ його думок дав мені противагу й перепочинок”.

Так-так. А вона не чекала від цих нотаток нічого особливого, ані навіть цікавого. Пам’ятала „Щоденник з часів війни” Налковської[229], виданий багато років тому. Це був незвичний і надзвичайно сумний досвід. Та сама письменниця, яка в „Медальйонах” зробила такий блискучий діагноз божевілля війни, наче втратила почуття спостережливості. Була настільки вражена своєю долею власниці будки з цигарками під час війни, що у своїх замітках найбільше зосередилася на цінах і кількості проданих юнів та спортів[230]. Навіть складно було збагнути, що насправді йде війна, що існують німці, підпілля, якісь живі людські постаті. Лише вона і цигарки… Ага, і ще дзеркальце, яке постійно мало їй казати, яка вона вродлива й приваблива для чоловіків…

І лише з приміток можна було дізнатися, що її коханий Боґуслав (жорстокий і лихий) покинув Зоф’ю у вересні 1939 року. Ганебно як на чоловіка — у полі, після бомбардування німцями потяга з утікачами…

А тут таке вдале, вдумливе розуміння Бруно. Здається, вона працювала тоді над „Межею”[231], була повна сумнівів щодо власного таланту, зневіри й болю. Бруно підтримував її та обожнював. Тож із вдячністю приймала це „болісне добро”, яке він випромінював.

4 січня 1934 року:

„І вже є Бруно Шульц, його перша книжка «Цинамонові крамниці» вийшла перед святами — повна дивацтв, глибоко власна. І він, безумовно, найважливіший. […] Бруно — делікатний і тихий, ледве щось важить у житті. Але ця тендітність зроблена з найкращого матеріалу”.