Читати книгу - "Дві Вежі"

— Якщо мені йти далі, - сказав він, — доведеться взяти Жало, вже не ображайтеся, пане. А свій я залишу вам, як у давнину повелося. І кольчуга у вас прекрасна, з мітрилу, подарунок старого Більбо, а фіал ви мені вручили, я його візьму, мені ще доведеться мандрувати в темряві… Занадто коштовний обладунок для мене, але Галадрієль зрозуміє і вибачить… І ви пробачите, авжеж, пане? Бо мушу йти далі…

Однак піти відразу в нього не вистачало духу. Він все сидів, міцно тримаючи Фродо за руку, і не міг змусити себе рушити з місця.

Якби він хотів помститися, гнів додав би йому сил; він пройшов би весь світ, відшукав Горлума і воздав би все, що йому належить за зраду, та загибель Фродо. Але вони пішли в похід не для цього! Помста не воскресить фродо. Заради помсти його кидати не можна. Вже краще вмерти тут разом з ним…

Сем подивився на жевріючий клинок Жала. Подумав про неприступні кручі і бездонні прірви. Ні, так не годиться. Або справою займатися, або вбік ухилятися. Не заради цього вони покинули рідні місця…

— Що робити? — голосно крикнув Сем і почув у душі ясну відповідь: витримати до кінця. Йти одному безрадісним шляхом, останньому з дев'яти Хранителів.

Самому йти до Згубної Щілини? Він тремтів від страху, але рішення міцніло. Виходить, забрати Перстень? Мені забрати? Адже Рада довірила Перстень панові Фродо… Так, але Рада дала йому також супутників, щоб доручення було виконане неодмінно. Я останній, і справу кінчати — мені…

— Чому ж це я останній! — стогнав Сем. — Чому не старий Гандальф і ніхто інший! Як же я впораюся один, без поради, без підмоги? Та й негоже мені братися за головну роль! Хоч я не сам напросився, так склалося. Я, звичайно, не надто поважна персона, але, щиро кажучи, ні Більбо, ні Фродо теж не були надто поважними, і не зі своєї волі ускочили в цю халепу… Ну, гаразд. Що [309] вирішив, те й зроблю. Нароблю помилок — який з мене герой… Нумо, поміркуємо. Якщо мене тутечки зловлять чи знайдуть пана Фродо і при ньому Перстень — він потрапить до Ворога. Тоді кінець і Лоріену, і Рівенделлу, і нашій Гобітанії, усьому світлому кінець. Відкладати не можна, війна вже йде і Ворог перемагає; ніколи йти за порадами і повноваженнями. Виходить, або сидіти тут, доки лиходії приб'ють мене над тілом хазяїна і заберуть Перстень, або самому взяти його та йти… — Сем глибоко зітхнув. — Добре, так і вирішимо.

Він обережно розстебнув куртку Фродо, другою рукою піднявши його голову; дбайливо поцілував крижане чоло і зняв ланцюжок. Спокійне обличчя Фродо не здригнулося, і це остаточно переконало Сема, що Хранитель мертвий і від свого завдання врятований.

— Прощай, голубчику, — шепнув він. — Не сердься на Сема, добре? Я повернуся, як упораюся… якщо зможу. Спи спокійно. Ніхто тебе тут не знайде. І якщо Володарка Лоріену чує і бажає допомогти, я прошу тільки дати мені повернутися сюди. Прощай!

Сем надів ланцюжок з Перснем собі на шию. Величезна вага притисла його, але потроху він випростався, пристосувався. На прощання витяг фіал — світильник Галад-ріелі горів м'яко, як вечірня зірка в погожу літню ніч, і обличчя Фродо тепер здавалося просто блідим, втомленим. Несучи в серці гірку розраду цього останнього погляду, Сем сховав фіал і пішов геть у непроглядному мороці. Хід на перевал починався за сотню кроків від печери. Стежка, витоптана за століття безліччю ніг, тяглася примітним жолобом серед скель і кінчалася широкими сходами з низькими східцями. Сторожова вежа стирчала тепер прямо над головою Сема, чорна, грізна; єдине освітлене вікно мигтіло, як налите кров'ю око дракона. Тінь вежі прикривала гобіта. Він тихенько піднявся по сходинках і нарешті опинився на самому перевалі. Рішення було прийняте розумно, але душу щеміло.

— Може, я помилився, — бурмотів Сем. — А як правильно?

Перед ним уже відкрилася стежка, що вела донизу, в Безіменний Край. Сем озирнувся ще раз. Вхід у тунель був видний звідси як темна цятка в густій імлі; щось блищало там, а може, це сльози заважали дивитися на кам'янистий [310] клаптик землі, де розвіялося порохом усе його колишнє життя…

Він обернувся обличчям до перевалу і зробив кілька непевних кроків. Зараз він почне спускатися і ніколи вже не побачить цього проклятого і дорогого місця. Раптом Сем почув голоси, крики і завмер. Попереду, позаду, скрізь — кричали орки. Тупіт ніг, хрипкі команди… Орки підходили з вежі. Далеко внизу застрибали червоні цятки: орки виходили з тунелю. Пастка зачинилася. Не даремно мигтіло око на вежі! Тут мені й кінець, подумав Сем.

Вогні смолоскипів, брязкіт зброї — ще хвилина, і його знайдуть. Занадто довго міркував, тепер усе пропало. Як же врятуватися, як врятувати Перстень? Ага, Перстень! Сем стяг ланцюжок через голову і затис у жмені. На перевал вже висипали перші орки.

Сем швидко сунув палець у Перстень.

Усе миттєво перемінилося. Слух Семів загострився, а зір якось пригас. Все стало сірим. Сем не відчував себе невидимим: навпаки, його начебто виставили на загальний огляд. Мабуть, Всевидюще Око намагалося намацати його. Але він чув тепер і шум потоку у віддаленій долині Моргула, і виття злощасної Шелоби в завулках лабіринту, і голоси в фортеці, і переклик орків, і приглушений тупіт ніг. Сем щільно втиснувся до вибоїни у стрімчаку. Орки з'явилися, як загін примар — смутні тіні з кулями вогню в руках. Поки вони проходили повз нього, Сему аж кортіло провалитися куди-небудь. Але не провалився, а стояв собі та слухав.

Орки з тунелю і з перевалу помітили одне одного і з криками побігли назустріч. Чи Перстень давав якісь знання, а чи відкривав думки слуг Саурона, свого творця; у всякому разі, Сем розбирав і розумів усе, що чув. Могутність Персня поблизу від землі, де він народився, звичайно, зростала. Однак обдарувати нового власника хоробрістю він не міг. Сем тільки і думав, де б пересидіти, поки все вщухне. Орки були досить далеко, але чутно було так, немов вони репетували йому прямо в вуха.

— Егей, Горбагу! Що ти тут робиш? Відпочиваєш від війни, га?

— Шаграте, не вдавай із себе дурня! Мене прислали. А ти як? Не набридло сидіти в чотирьох стінах? До бою не пориваєшся? [311]

— Не твоя справа! Тут головні я,