Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"

нам цього нестерпно бракує! Бо з цим, либонь, пов’язане бажання братерсько-сестринського споріднення, бажання як приправи до звичайного кохання і як потягу в уявний бік кохання без усіляких домішок чужости й нелюбови, — І по хвилі додав: — Ти ж бо знаєш, як любить дехто в ліжку все, що пов’язане з братиками й сестричками: люди, здатні вбити рідних братів і сестер, самі прикидаються братиками й сестричками, котрі опинилися під однією ковдрою.

Ульріх глузував над собою, і тому обличчя його в напівтемряві посмикувалось. Але Аґата вірила цьому обличчю, а не сум’яттю слів. Вона вже бачила обличчя, які отак посмикувались, а наступної миті падали ницьма. Це обличчя не наближалось; здавалося, воно линуло з безмежно великою швидкістю десь на безмежно далекому шляху. Відповіла вона дуже коротко:

 — Брат і сестра — цього замало!

 — Ми ж бо добалакалися вже й до «близнюків», — відказав Ульріх і тихо підвівся, бо йому раптом здалося, що сестру нарешті здолала глибока стома.

 — Треба бути сіамськими близнюками, — додала Аґата.

 — Отже, сіамські близнюки! — повторив брат.

Ульріх намагався якомога обережніше випустити зі своєї руки й обережно покласти на ковдру її руку, і слова його пролунали невагомо; він уже вийшов з кімнати, а вони все ще пливли в ній, не маючи ні ваги, ні значення.

Аґата всміхнулася й помалу поринула в самотню журбу, темрява якої невдовзі перейшла в темряву сну, чого вона через утому вже не помітила. А Ульріх прослизнув до свого кабінету й там, не в змозі працювати, дві години, поки не зморився й сам, знайомився зі станом уважного ставлення до іншої людини. Він дивувався: йому хотілося зробити в цей час багато чого такого, що наробило б галасу й тому мало зачекати. Це було для нього щось нове. І це його навіть трохи дратувало, хоч він і досить зацікавлено намагався уявити собі, що б вийшло, якби справді з кимось зростися. Він мало що знав про те, як працюють дві такі нервові системи, що нагадують два листки на одній стеблині й пов’язані одна з одною не лише кров’ю, але й — ще дужче — цілковитою взаємозалежністю. Він припускав, що будь-якими хвилюваннями однієї душі переймається друга душа, а процес, що викликає ці хвилювання, відбувається в тілі, яке, у головному, не належить тобі. «Взяти, наприклад, обійми, — міркував він. — Тебе обіймають у другому; ти, може, навіть не згоден, але твоє друге «я» заполонює тебе могутньою хвилею згоди! Що тобі до того, хто цілує твою сестру? Але її хвилювання… Їх ти маєш любити разом із нею! Чи, скажімо, кохаєш уже ти, й тоді ти маєш якось залучити до свого почуття і її, адже не можна просто заполонювати її безглуздими фізіологічними процесами?!» Ця думка прикро вразила Ульріха й сповнила його глибоким роздратуванням; провести чітку межу між новими поглядами й спотвореними колишніми тепер було, здавалося йому, дуже важко.

26. Весна в городі

Похвала, яку Клариса дістала від Майнґаста, а також нові думки, що їх вона почула від нього, справили на неї глибоке враження.

Її душевні тривоги й дратівливість, що іноді не давали спокою їй самій, уляглися, але цього разу на зміну їм прийшла не нудь, пригніченість і зневіра, як це звичайно бувало, а вкрай напружена очевидність і прозора внутрішня атмосфера. Вона знову взялася докладно й критично розбиратися в собі. Без сумнівів, ба навіть до певної міри задоволено Клариса усвідомила, що вона не дуже розумна, бо надто мало вчилася. Ульріх (коли вона, вдаючись до такого порівняння, згадувала саме про нього) — той був, навпаки, мов ковзаняр, який на розумовому льоду наближався або віддалявся, коли хотів цього сам. Коли він що-небудь казав чи сміявся, коли гнівався, коли в нього зблискували очі, коли він приходив сюди і своїми широкими плечима забирав у Вальтера місце в кімнаті, — ніколи не можна було збагнути, звідки це в нього, Ульріха, бралося. Навіть коли він просто з цікавости повертав голову, жили на шиї в нього напинались, мов линви на вітрильнику, якого жене вперед лункий вітер. В Ульріхові завжди було щось таке, що виходило за межі їй приступного й будило бажання всім тілом кинутися на нього і схопити оте неприступне. Але водоверть, у якій це іноді ставалося, та так, що одного разу на світі вже не зосталося нічого певного, крім бажання мати від Ульріха дитину, — та водоверть тепер відринула кудись далеко-далеко, не лишивши навіть тих уламків, якими невідь-чому буває всіяна пам’ять, коли пристрасті вляжуться. Кларису хіба що брало роздратування, коли вона згадувала — якщо взагалі ще згадувала — про свою невдачу в Ульріха вдома, але її відчуття власної гідности не постраждало й навіть трохи ожило. Саме так вплинули на неї нові уявлення, якими її наділив їхній гість і філософ, не кажучи вже про безпосередні хвилювання, що їх принесла зустріч із давнім приятелем, з яким сталися такі чудові зміни. Так у багатогранному напруженні минали дні за днями, і в невеликому, тепер уже залитому весняним сонцем будинку всі очікували — принесе чи не принесе Ульріх дозвіл відвідати Моосбруґера в отому його жахливому притулку.

І в зв’язку з цим Клариса надавала особливої ваги переважно одній думці: метр назвав світ «такою мірою позбавленим ілюзій», що сам він, мовляв, уже ні в чому не певний — любити це чи ненавидіти; й відтоді Клариса була переконана: якщо хто-небудь сподобився милости відчути ілюзію, то він має здатися на її волю. Бо ілюзія — то милість. Хто ж бо ще знав тоді, в який бік йому рушати, вийшовши з дому, — праворуч чи ліворуч, хіба що в нього була робота, як у Вальтера, хоча вона, з другого боку, гнітила його, або домовленість, як у неї, побачитися з батьком-матір’ю, братами чи сестрами, які наганяли на неї нудьгу! Зовсім інша річ — ілюзія! У ній життя влаштоване так само практично, як на сучасній кухні: сидиш собі по-серединці й, не встаючи з місця, майже не ворухнувшись, пускаєш у дію будь-яке причандалля. До таких речей Клариса завжди мала смак. А крім того, під ілюзією вона розуміла те саме, що називають волею, тільки в найвищому її вияві. Мало з того, що діялось у світі, Клариса вміла пояснити правильно, і досі це її лякало, та відколи в її житті