Читати книгу - "Володимир"

— І ти, княже!

— Так, і я, — важко зітхнув Володимир.

Настала тиша. У палаті, вікна в якій були зачинені, де жарко палали свічі, збилось багато людей, важко, трудно дихати.

— Що ж будемо робити, княже? — пролунав сполоханий голос.

Князь Володимир, що сидів похиливши голову, неначе прокинувся, подивився по палаті.

— Відчиніть вікна! — промовив він.

Кілька дворян кинулись до вікон, розчинили їх. Десь на Горі вив пес. Війнуло свіжим повітрям.

— Запитуєте, що робити? — глибоко дихнувши, відповів князь. — А що ж? Заутра велю поховати тіло воєводи Рубача… на Воздихальниці, де лежать князі, — він не посрамив Русі.

— Підемо всі, поховаємо, княже! — зашуміли в палаті.

— Усім воям, що були в поході, — вів далі князь, — велю дати пожалування: живі мусять жити, в мертвих є жони й діти.

— Не пошкодуємо, дамо, — підтримали князя бояри й мужі.

— І ще кажу — не дозволю, не припущу, аби імператори ромеїв так говорили з Руссю й зі мною, — вороги вони нам віднині.

Тоді підвівся боярин Воротислав.

— Ти сказав правду, княже, — стиха почав він, — ганьба, що імператори так говорили з тобою й нами, це правда — вороги вони нам… Але чому, чому так ведеться, княже? Імператори ромеїв достойно говорять з польськими й чеськими князями, їм друзі німці, варяги, угри, а з Руссю й її князями поводяться, як з варварами й рабами.

— Все від того, — встав боярин Іскусєв, — що польські, чеські й угорські князі, німецькі імператори — християни-латиняни, і закони в них нові, совершенні, освячують право князя й боярина, бідному також дають своє. Наші ж люди моляться дерев’яним богам, живемо ми по старому закону й покону, які давно час змінити.

— Хто ми? — шуміла палата. — Кому вклоняємось? За яким законом мусимо жити? Чому навкруг нас вороги, а в землях смута та й смута?

Князь Володимир дивився в палату й бачив перед собою множество очей, але йому здалося, що він бачить перед собою єдині очі, очі Гори — суворі, безжальні, темні.

У миготливому промінні свічок йому привиділись у цю хвилину ще одні очі, що також складались з очей множества людей Русі — воїв, гриднів, ремісників, смердів, — смутні, невеселі, неспокійні, допитливі світло-сірі очі.

Не тільки боярство, мужі Гори запитували нині князя Володимира, ждали відповіді, Русь зверталась до нього, і він запитував сам себе: «Хто ми? Кому вклоняємось? За яким законом мусимо жити?»

Володимир устав. Суворий, рішучий князь, що обличчям, постаттю й кожним рухом нагадував отця Святослава і що мав карі материнські очі, простягнув уперед десницю, дивився в палату на мужів Гори, бачив же набагато далі, більше.

— Чую вас! — сказав князь. — Бачу минувшину й сьогочасність, хочу прозріти й будуче наше… Рідна земле, я пройшов тебе з краю в край, щоб устроїти й утвердити, велика, вічна Русь, — у віках бачу її славу.

Володимир зупинився, бо від надзвичайного збудження йому тамувало дух, якусь хвилину мовчав.

— Та ми, — повів він далі, — і це я нині бачу, знаю, — не острів у безбрежному морі-окіяні, много земель, народів, племен, як віковічні хвилі, б’ється в береги наші, з усіма мусимо разом жити.

— Правда, княже, правда! — шуміла палата.

— Але як жити далі, як тримати мир з світом? — запитував князь. — Нині виникла в нас сварга з Візантією, і це не нова сварга; відколи існує Русь і Візантія, не було миру між нами, багато крові пролили ми на бранях з нею, кінця-краю їй не було й немає… Ви не сказали всього, мужі, я скажу за вас і за всю Русь. Не потерпимо, не можемо простити образи, яку вчинили нам імператори ромеїв і Візантії, нині говорю їм: іду на ви!

— Підемо, княже, за тобою! — кричали бояри й мужі.

— Веди, княже! Де ти, там і ми! — брались за крижі мечів воєводи.

Велике, священне почуття помсти керувало ними; руські люди зараз були несхитні, грізні, суворі до ворогів своїх, як і колись, во дні князів Олега, Ігоря, Святослава…

Проте не тільки помста стукала в їхні серця нині, нове владно входило в життя. По-новому треба було докінчувати сваргу з Візантією.

І це нове неминуче мусило прорватись у Золотій палаті — наперед знову вийшов боярин Воротислав, за ним стояло багато бояр, воєвод, що давно стали християнами.

— Ти сказав правду, княже, — тихо сказав Воротислав, — і ми з тобою одностайні! Але за чим і по що підемо ми до Візантії?.. Мертвих не воскресити, загинули наші люди навіки! Взяти дань? Ні, грецькі золотники нам непотрібні, самі маємо золото, срібло, всякі добра. Взяти землі у Візантії — так у нас і земель, і лісів, і рік є доста.

Гостро говорив боярин, але гордо, достойно, мудро, — така вже нині Гора, така й уся Русь.

— Ми підемо за тобою, — вів далі Воротислав, — бо є на світі Візантія, але є й Русь, бо є в Константинополі імператор, а в городі Києві ти князь і наш василевс, бо вони хваляться своїми законами, а ми маємо свій, руський покон, але бачимо, утверждаємо й нові закони. Чи так говорю, бояри й воєводи? — звернувся Воротислав до людей, що стояли в Золотій палаті.

— Так, боярине Воротиславе, так! — відповіла палата. — І про віру, про християн скажи!..

— І про віру скажу, мужі, — закінчив Воротислав. — Втім, що й говорити? Ми ж уже християни, княже!..

5

Тієї ночі князь Володимир не лягав спати. На якусь годину він зайшов до Рогніди — їй, жоні своїй, хотів повідати думи, що бентежили його душу, не давали спати.

Проте ця розмова тривала недовго. Їй важко було, либонь, зрозуміти, що хотіло від князя боярство, які складні думи тривожили Володимира, — Рогніда знову, в який уже раз, стала перед власним горем, що краяло, розривало серце…

— Знову брань, — бідкалась вона. — Як швидко проминули тиша й мир, як несподівано все це сталось.

Схиливши голову на його груди, вона тихо, беззвучно плакала.

— Покинь, Рогнідо, — сказав суворо й навіть черство Володимир. — Не плач, до чого тут сльози? Імператори ромеїв зганьбили честь київського князя, образили й зневажили всю Русь…

О, княгиня Рогніда одразу підняла голову. Честь мужа Володимира — це її честь, образа Русі — це і її образа.

— Якщо так, — промовила Рогніда й витерла на щоках сльози, — іди, муже мій…

— Мушу стати нарівні з імператорами, — говорив Володимир, —