Читати книгу - "Сага про Єсту Берлінга"

О Ебергарде, чому ти не втішаєшся в лісі і в полі останніми прив’ялими днями літа, як решта кавалерів? Ти ж бо знаєш, що ніхто безкарно не поклоняється богині мудрості! Тобі минуло тільки шістдесят років, а спина твоя згорбилась, голомозу твою голову прикриває чужий чуб, високе чоло, що здіймається над запалими очима, поорали зморшки, а сотні зморщечок навколо беззубого рота свідчать про старість.

О Ебергарде, чом ти не гуляєш у лісі та в полі? Смерть тим швидше розлучить тебе з бюрком, що ти не давав життю відтягти себе від нього.

Дядько Ебергард проводить грубу риску під останнім рядком. Тоді починає витягати з численних шухляд паки пожовклого списаного паперу, частини своєї великої праці, що має зробити безсмертним ім’я Ебергарда Берггрена. Поки він складає папери на одну купу і з німим захопленням дивиться на неї, відчиняються двері й заходить молода графиня.

Вона тепер господиня старих кавалерів, що поклоняються і слугують їй, як дід та баба поклоняються і слугують своєму першому онукові. Вони знайшли її, вбогу, хвору, й обсипали всіма щедротами світу, як король із казки обсипає знайдену в лісі бідну красуню. Для неї в Екебю звучать валторни й скрипки, для неї все живе, дихає і працює в цьому великому маєтку.

Графиня вже видужала, хоч іще дуже квола. Її стомлює самота великого будинку, і, знаючи, що кавалерів нема вдома, вона вирішує оглянути їхнє славетне житло.

Вона тихенько заходить, роззирається по білених стінах, завісах у жовту кратку, що затуляють ліжка, і ніяковіє, завваживши, що кімната не порожня.

Дядько Ебергард урочисто підступає до неї й веде до великої купи списаного паперу.

— Гляньте, графине, — каже він. — Ось я скінчив свою працю. Те, що я написав, тепер побачить світ. Станеться велика подія.

— А що саме станеться, дядьку Ебергарде?

— О графине, це буде мов та блискавка — осяйна, але смертельна. Відтоді, як Мойсей виманив її з буряної хмари на Сінайській горі, назвав богом і посадив на трон у храмині, відтоді він, той Єгова, сидить собі там спокійно. Але тепер люди переконаються, що він просто вигадка, порожнеча, туман, мертвонароджений витвір нашого розуму. Від нього нічого не лишиться, — каже старий і кладе свою зморщену руку на папери. — Тут про все це написано, і як люди прочитають мою працю, то неодмінно повірять їй. Вони отямляться й побачать свою дурість. Тоді хрестами будуть палити, з церков пороблять комори, а священики оратимуть землю.

— О дядьку Ебергарде! — вигукує графиня і ледь здригається. — То ви така страшна людина? Тут справді такі жахи написано?

— Жахи? — перепитує старий. — Та це ж правда! Ми схожі на тих дітей, що ховають обличчя в материну пелену, коли зустрічають чужого. Ми звикли ховатися від правди, вічно нам чужої. Але тепер вона оселиться серед нас, і всі її пізнають.

— Усі?

— Не тільки філософи, а всі люди, розумієте, графине?

— І тоді Єгова помре?

— І він, і янголи, і святі, і дияволи, — геть уся брехня.

— А хто ж буде правити світом?

— А ви вірите, що досі ним хтось правив? Ви вірите в провидіння, що дбає про кожного горобця і про кожен волосок на нашій голові? Ніхто не правив світом, і ніхто ним не буде правити.

— А що ж тоді станеться з нами, людьми?

— Те, що й досі ставалося, — тлін. Той, хто догорів, більше не може горіти, він мертвий. Ми паливо, що палахкотить на вогнищі життя. Життєва іскра перескакує від одного до іншого. Людина займається, горить, згасає. Оце й є життя.

— О дядьку Ебергарде, хіба нема духовного життя?

— Нема.

— Нічого нема за гробом?

— Нічого.

— Ні добра, ні зла, ні мети, ні надії?

— Немає нічого.

Молода жінка підходить до вікна й обводить поглядом осіннє жовте листя, жоржини й айстри, що похилили важкі голівки на поламаних вітром стеблах. Дивиться на чорні хвилі Левену, на темне нависле небо, і на мить сама ладна все це відкинути.

— Дядьку Ебергарде, — каже вона, — який цей світ сірий, бридкий і безглуздий. Я б оце лягла і вмерла.

Але відразу вчуває в своїй душі ніби нарікання. Дужі життєві сили й гарячі почуття починають голосно кричати про щастя жити.

— Що ж тоді скрасить життя, коли ви заберете в мене бога й безсмертя? — вигукує вона.

— Праця, — відповідач старий.

Графиня змову дивиться у вікно, і її поймає зневага до цієї мізерної мудрості. Перед нею постач щось незбагненне, вона вгадує в усьому дух, відчуває силу, що таїться в мертвій на вигляд матерії, але здатній розвинутися в найрізноманітніші форми життя. Вона гарячково шукає назви присутності божого духа в природі.

— О дядьку Ебергарде, — каже вона, — що таке праця? Хіба це бог? Хіба вона має в собі мету? Назвіть щось інше!

— Я не знаю нічого іншого, — відповідає старий.

І враз вона знаходить назву, яку шукала, нещасну, часто зневажувану назву.

— Дядьку Ебергарде, а чому ви не назвете кохання?

Беззубі вуста у віночку з безлічі зморщок ледь усміхаються.

— Тут, — каже філософ і гупає кулаком по купі паперу, — тут я вбив усіх богів, не забувши й про Ероса. Хіба кохання не тілесна хіть? Чого водо має стояти вище за всі інші потреби тіла? Тоді зробіть бота з голоду! Зробіть бога з утоми! Всі вони однаково варті того. Треба покласти край усім цим немудрим вигадкам! Хай живе правда!

Графиня схиляє голову. Щось тут не так, все це не правда, але вона не може сперечатися.

— Ваші слова поранили мені душу, — каже вона, — а все ж я їм не вірю. Ви можете вбити тільки бога помсти, бога насильства, але не більше.

Одначе старий бере її руку, кладе на рукопис і запевняє з фанатизмом безбожника:

— Коли ви прочитаєте його, то повірите.

— Тоді хай він; краще ніколи не трапляється мені на очі! — вигукує вона. — Бо як я цьому повірю, то не зможу більше жити.

І, засмучена, вона йде собі геть. А старий філософ довго ще сидить і про щось розмірковує.

Ті паки старих паперів, густо списані блюзнірськими словами, не стали перед судом читачів, і прізвище дядька Ебергарда ще не заблисло славою. Його велика праця лежить у скрині, схованій у комірчині під сходами, що ведуть на хори в церкві Свартше. Вона побачить світ, аж як скінчиться дев’ятнадцяте сторіччя.

Але навіщо ж він так заповів? Може, боявся,