Читати книгу - "Мобі Дік або Білий кит"

якій подає те, що він називає «зображенням кашалота». Коли ви захочете показати цей малюнок будь-кому з нентакітців, подбайте спершу про зручний спосіб негайної втечі з острова. Коротше кажучи, кашалот Фредеріка Кюв’є — то не кашалот, а гарбуз. Звичайно, шановному науковцеві ніколи не доводилося брати участь у плаванні китобійного судна (такі люди рідко це робили), але хто може сказати, де він добув той малюнок? Можливо, там, де й його попередник у цій галузі — Демаре, що скопіював одне зі своїх недоладних «автентичних зображень» з китайського малюнка. А про те, які хвацькі митці з китайців, яскраво свідчить багато їхніх химерних чашок та блюдець.

А що можна сказати про ті зображення китів, які можна побачити на вулиці, на вивісках крамниць, де продають китовий лій? Здебільшого то бувають Річарди Треті китового царства — з горбами, як у верблюдів-дромадерів, і страшенно люті. На сніданок вони вминають три-чотири пироги з морячатиною, тобто вельботи, повні китобоїв, і купають свої безформні туші в морі крові та блакитної фарби.

Але ці численні похибки в зображеннях китів кінець кінцем не дуже дивують. Зважте самі! Більшість малюнків у наукових книжках зроблена з мертвих китів, викинутих морем на берег, тому вони відтворюють кита з такою приблизно точністю, як малюнок розбитого корабля з переломленим кілем дає уявлення про цю горду споруду в усій неторканій красі її корпусу та рангоуту. Хоча слони вже позували для портретів на повний зріст, але живий левіафан ще ніколи не лежав спокійно на воді перед художником заради створення його подобизни. Живого кита в усій його величі та поважності можна побачити тільки у воді, над незмірними глибинами моря, а тоді всього велетенського огрому його тіла не видно, як не видно корпусу спущеного на воду лінійного корабля. А підняти його з тієї текучої плинної стихії в повітря, зберігши всі його могутні опуклості та вигини, — річ неможлива для смертних як тепер, так і в майбутньому. І навіть коли мале китеня піднімуть на палубу — не кажучи вже про величезну різницю у вигляді між таким сисунцем і дорослим, великим платонівським Левіафаном, — тіло в того китеняти буває таке химерне, по-вугрячому вертке, м’яке, мінливе, що й сам чорт не вловив би його справжньої подоби.

Правда, дехто, може, уявляє собі, ніби по оголеному кістякові викинутого на берег кита можливо скласти більш-менш реальне уявлення про його справжню форму. Та де там! Одна з найдивовижніших рис левіафана в тому й полягає, що кістяк його дає тільки дуже приблизне уявлення про його загальну форму. Правда, кістяк Ієремії Бентама,[86] що висить замість люстри в бібліотеці одного з виконавців його заповіту, дає досить переконливий образ цього кремезного старого утилітариста з усіма головними рисами його особистості, але про кістяк жодного левіафана чогось подібного не скажеш.

Справді, як твердить великий Гантер,[87] самий скелет кита має таке відношення до повністю одягненої в м’язи та вимощеної жиром тварини, як комаха — до своєї лялечки, що становить для неї таку гарну округлу оболонку.

Ця особливість найразючіше виявляється в голові кашалота, як ми ще покажемо в цій книжці при відповідній нагоді. Вона дуже дивно виражається і в будові бічного плавця: кістяк його майже точно відповідає кістякові людської руки без великого пальця. В тому плавці є чотири справжні кістяні пальці: вказівний, середній, підмізинний і мізинець. Та всі вони назавжди вміщені в їхню м’ясисту оболонку, наче людські пальці в рукавицю. «Буває, що кит поводиться з нами досить круто, — підмітив якось дотепник Стаб, — але не можна сказати, що він береться до нас не в рукавичках».

Отже, з усіх цих причин, як не глянь, доводиться визнати, що Великий левіафан — єдине створіння на світі, яке ніколи не буде змальоване. Правда, котрийсь там його портрет може бути ближчий до натури, ніж інші, але з достатньо високим ступенем точності його не вдасть ніхто. Отже, на світі нема способу точно з’ясувати, як же насправді виглядає кит. А єдиний спосіб дістати більш-менш задовільне уявлення про його вигляд — це вирушити самому в китоловне плавання. Але, вчинивши так, ви наражаєтесь на серйозний ризик, що кит розтрощить ваш човен і потопить вас на віки вічні. А тому, здається мені, вам краще бути не дуже вимогливими в своїй цікавості щодо левіафана.

56

ПРО МЕНШ ХИБНІ ЗОБРАЖЕННЯ КИТА

І ПРАВДИВЕ ВІДТВОРЕННЯ ЕПІЗОДІВ

КИТОБІЙНОГО ПРОМИСЛУ

В зв’язку з тими недоладними зображеннями китів я відчуваю сильну спокусу згадати тут іще недоладніші розповіді про них, на які можна натрапити в декотрих книжках — і давніх, і новітніх, зокрема у Плінія, Перчеса, Гаклейта, Гарріса, Кюв’є та інших. Але я промину цю тему.

Я знаю тільки чотири опубліковані нариси про спермацетового кита: книжки Коуніта, Гагінза, Фредеріка Кюв’є і Бійла. Про Коуніта й Кюв’є вже сказано в попередньому розділі. Книжка Гагінза набагато краща. Але найкраща з усіх, безперечно, Бійлова. Усі його малюнки цього кита дуже добрі, за винятком одного з трьох кашалотів, показаних у різних позах на заставці до другого розділу, — того, котрий посередині. Фронтиспіс — вельботи під час нападу на кашалота — хоч і видимо розрахований на те, щоб збудити ввічливий скептицизм у декотрих салонних критиків, справляє загалом враження напрочуд життєве й правдоподібне. Обриси деяких кашалотів у Дж. Росс Брауна досить переконливі; але награвірувані ті ілюстрації препаскудно. А втім, це не його провина.

Із зображень справжнього кита найкращі — ескізи в книжці Скорсбі, але вони виконані в занадто дрібному масштабі й не можуть створити бажаного враження. Там є тільки одна сцена полювання, і це прикра хиба: адже тільки з таких малюнків, якщо вони добре зроблені, ви можете скласти собі хоч більш-менш правильне уявлення про живого кита, яким його бачать живі китобої.

Але, загалом беручи, безумовно, найкращі з усіх зображень китів та сцен китобійного промислу, які лишень можна знайти, — це дві французькі гравюри, дуже добре виконані за картинами Гарнере. Вони відтворюють сцени нападу китобоїв на кашалота і справжнього кита. На першій гравюрі гордий кашалот зображений у всій величі своєї могутньої сили, коли він, виринувши з морських глибин прямо під вельботом, високо піднімає на спині рештки розтрощеного човна. Носова частина його, більш-менш ціла, зависла на хребті страховища, і в ній ми бачимо одного з веслярів, схопленого художником у ту майже невловну мить, коли він, напівзакритий струменем гарячої пари, що б’є з кашалотового дихала, стрибає, ніби з урвища, вниз. Тут усе передано