Читати книгу - "Бляшаний барабан"

він скаржився мені замість моєї бідолашної матусі, і я, його син, змирився з цією роллю, я йому підтакував, присягався, що він виграв би, що він, по суті, вже виграв, треба тільки, щоб він, мовляв, твердо в це вірив і в усьому слухався своєї Аґнес. Та Ян не вірив ні мені, ні моїй матусі, спершу він гучно плакав, гірко нарікаючи на долю, потім перейшов на невиразне бурмотіння, вигріб з-під охололої гори — Кобиєли — карти, понишпорив рукою в коменданта між ногами, гора листів повернула йому кілька карт, однак він не вгамувався доти, доки зібрав докупи всі тридцять дві. Ян постирав з них оту липку сукровицю, що просочувалася крізь штани Кобиєли, ретельно обтріпав кожну карту, перетасував колоду, хотів був знов роздавати, й аж тоді під його гожим чолом, навіть не низеньким, однак обтягненим надто гладенькою, непроникною шкірою, зринула думка, що третього партнера для ската на цьому світі вже нема.

У сховищі листів запала глибока тиша. Мабуть, і там, надворі, зволили тривалою хвилиною мовчання вшанувати пам'ять останнього гравця й третього партнера. Та раптом Оскарові причулося, ніби тихенько прочинилися двері. Озирнувшися через плече й сподіваючись побачити будь-що, але тільки неземне, він угледів навдивовижу сліпе й безвиразне обличчя Віктора Велюна.

— Яне, я згубив окуляри! Ти ще тут? Треба втікати. Французи не прийдуть, а якщо й прийдуть, то надто пізно! Ходімо зі мною, Яне. Виведи мене звідси, я згубив окуляри!

Нещасний Віктор, певно, подумав, що втрапив не до тієї кімнати. Бо, не діставши ні відповіді, ні окулярів, ні простягненої Янової руки, ладної разом із ним утікати, він знову сховав своє обличчя без окулярів за дверима, причинив їх, і я ще чув, як Віктор ступив навпомацки кілька кроків, долаючи туман і пускаючись навтіки.

Що ж такого смішного сталося в невеличкій Яновій голові й чому він спершу нишком, ще крізь сльози, але потім гучно й весело розсміявся, заграв своїм свіжим, рожевим язиком з гострим кінчиком для всіляких там пестощів, підкинув над собою колоду карт і нарешті, позаяк у цій коморі з понімілими чоловіками й німими листами стало тихо і, як у неділю, врочисто, почав, затамувавши дух, обережно, виваженимим рухами складати карткову хатку? У підмурівок лягли винова сімка й жирова дама. Їх накрив бубновий король. З чирвової дев'ятки й винового туза Ян, скріпивши їх жировою вісімкою, спорудив біля першого підмурівка ще один. Обидва ці підмурівки він перев'язав: поставив на ребро десятки й валети, над ними зробив перекриття з дам і тузів так, що всі карти підтримували одна одну. Потім він надумав звести над другим поверхом ще й третій, і коли робив це, пальці його немовби виконували якийсь обряд заклинання, — ті самі пальці, що їх знала, мабуть, і моя бідолашна матуся, коли вони виконували такий самий обряд. І коли Ян прихилив чирвову даму до короля з червоним серцем, споруда зовсім не завалилася, ні, вона й далі стояла, така вся повітряна, тендітна, стояла, легко дихаючи в тій кімнаті, де було повно бездиханних мертв’яків і живих людей, що затамували подих, стояла, не потребуючи підтримки наших рук, змушуючи оцього скептика Оскара, що за всіма правилами оглядав карткову хатку, забути про ядучий чад і сморід, які звивисто й скупо просотувалися крізь шпарини в дверях і створювали таке враження, немовби ця комірчина з картковою хаткою в ній двері в двері сусідить із самим пеклом.

А ті вже застосували вогнемети; боячись контратаки, вони вирішили просто викурити з поштамту останніх його захисників. Доктора Міхона вони довели до того, що він скинув сталевого шолома, схопив простирадло, а тоді, коли простирадла, як йому здалося, виявилося замало, висмикнув зі своєї нагрудної кишеньки ще й хустину і, розмахуючи тим і тим, сповістив про капітуляцію Польської пошти.

І вони всі до одного — душ тридцять напівсліпих, обпечених чоловіків, — попідіймали, позакладали за потилицю руки, вийшли через лівий бічний портал з поштамту й поставали під муром, чекаючи на ополченців, що неквапно підступали до них. Згодом люди розповідали, нібито за той короткий час, поки захисники шикувалися на подвір'ї, а нападники ще не наспіли, а тільки підходили, трьом чи чотирьом пощастило втекти — через поштовий гараж, потім через поліційний гараж, що межував із поштовим — і сховатися в порожніх будинках на Ремі, з яких повибиралися люди. Там вони, мовляв, знайшли собі одяг, навіть з партійними значками, умились, одне слово, дали собі лад і по одному розбіглися, а про одного навіть казали таке: у Старому місті, на Грабені, він зайшов до оптичної крамниці й попросив окуляри, позаяк свої згубив у бою на пошті. І вже в новеньких окулярах Віктор Велюн — а то був саме він — на Дров'яному базарі вихилив кухоль пива, а тоді ще один, бо після вогнеметів його дуже діймала спрага. Потім він у тих новеньких окулярах, які хоч трохи й розвіяли йому туман перед очима, проте зовсім не так, як це робили колишні окуляри, вдався до втечі, що триває й донині. Отакі вперті виявилися його переслідники.

Що ж до решти захисників — а втікати не зважились, як я вже згадував, душ тридцять, — то вони поставали попід муром навпроти бічного порталу, і було це саме тієї хвилини, коли Ян прихилив чирвову даму до чирвового короля і, щасливий, відвів руки від карт.

Що я можу додати ще? Вони нас знайшли. Рвучко відчинивши двері, вони закричали: «Виходьте!» Розперезалися, впустили протяг, і Янова карткова хатка впала. Така архітектура їм була чужа. Вони покладалися на бетон. Будували на вічність. А на скривджене, обурене обличчя поштового секретаря Бронського навіть не звернули уваги. І коли тягли його за двері, то не помітили, як він ще раз запустив руку в карти й щось там прихопив і що я, Оскар, повідколупував недогарки свічок від свого нового барабана й узяв його з собою, а недогарки потім повикидав, бо ми надто багато чого побачили і в світлі від кишенькових ліхтариків; і ще вони не помітили, що оті їхні бликунці нас засліпили, і ми довго не могли втрапити в двері. Повиставлявши вперед свої військові ліхтарики, тримаючи напереваги карабіни, вони раз у раз гримали: «Виходьте!» Ми з Яном уже стояли в коридорі, а вони й далі кричали: «Виходьте!» Те їхнє «Виходьте!» стосувалося Кобиєли, й Конрада з Варшави, й Бобека, й малого Вишневського, що, поки був живий, приймав телеграми. Але ті ополченців не