Читати книгу - "Соловей"

Він зламався.

— Ви, дівчата, будете частиною покоління, яке пам’ятатиме все це, — сказав він. — Цих спогадів… буде складно позбутися. Ви мусите триматися разом. Покажи Ізабель, що її люблять. На жаль, я цього ніколи не робив. А тепер надто пізно.

— Ти ніби прощаєшся.

Вона побачила відчай у його очах і зрозуміла, навіщо він прийшов. Що хотів сказати. Він збирався пожертвувати собою заради Ізабель. Вона не знала, як саме, але знала, що це так. Саме в такий спосіб він вирішив спокутувати провину за всі ті рази, коли розчаровував їх.

— Тату, — сказала вона, — що ти збираєшся робити?

Він поклав руку їй на щоку. Батьків дотик був такий теплий і приємний. Вона й не знала — чи не зізнавалася собі, — як їй його бракувало. А тепер, коли вона уявила інше, краще майбутнє, спокуту, воно раптом почало танути.

— Що б ти зробила, аби врятувати Софі?

— Будь-що.

В’янн не зводила очей із цього чоловіка, який, перш ніж війна змінила його, навчив її любити книги, писати й милуватися заходом сонця. Вона вже давно цього не згадувала.

— Я маю йти, — сказав він, простягнувши їй конверт. На ньому кривим почерком було виведено: «Ізабель і В’янн». — Прочитайте це разом.

Він підвівся й повернувся до виходу.

Вона не була готовою втратити його, тож схопилась і вчепилася в нього. Клаптик тканини відірвався від манжета й лишився в її долоні. Вона дивилась на нього: шматок коричневої з білим бавовни. Схожий на ті, що вона прив’язала до гілки яблуні. На згадку про людей, яких вона втратила.

— Я люблю тебе, тату, — прошепотіла вона. Це була щира правда. Завжди. Коли любов перетворилася на біль, вона відштовхнула її, але якимось чином якась крихта того почуття збереглася. Любов дівчинки до свого батька. Незмінна. Нестерпна, але непорушна.

— Чому?

У його очах стояли сльози.

— Як я можу тебе не любити?

Він востаннє затримав на ній погляд і поцілував в обидві щоки, а тоді ледь чутно промовив:

— Я люблю тебе.

І пішов.

В'янн дивилася йому вслід. Коли він зник, вона повернулася додому. На подвір'ї жінка зупинилася під яблунею. За ті роки, що вона прив’язувала до дерева клаптики тканини, воно вмерло, а фрукти стали гіркі. Інші яблуні були цілком здорові й родючі, але це дерево спогадів було таке ж безживне й понівечене, як і розбомблене місто, де воно росло.

Вона прив’язала коричневий клаптик батькового манжета поруч із тим, що належав Рейчел.

А потім зайшла в будинок.

У каміні палав вогонь. У домі було тепло й пахло димом. Яке марнотратство. Вона зачинила двері й насупилася.

— Діти! — покликала вона.

— Вони нагорі, у моїй кімнаті. Я приніс їм шоколаду і гру для забави.

Фон Ріхтер. Що він тут робить посеред білого дня?

Чи бачив він її батька?

Чи знав він про Ізабель?

— Ваша донька подякувала за шоколад. Вона така гарненька.

В’янн не збиралася показувати свій страх. Вона мовчки намагалася втамувати прискорене серцебиття.

— Але ваш син, — він зробив акцент на останньому слові. — Він зовсім на вас не схожий.

— Мій ч-чоловік, Ан…

Фон Ріхтер кинувся до неї так швидко, що вона навіть не помітила. Він боляче схопив її за руку і почав крутити. В’янн ледве скрикнула, коли він штовхнув її об стіну.

— Ви знову мені брехатимете?

Він тримав обидві її руки за головою.

— Будь ласка, — сказала вона, — не треба…

Вона знала, що не можна благати.

— Я перевірив записи. У вас із Антуаном лише одна дитина. Дівчинка, Софі. Інших ви поховали. То хто цей хлопчик?

В’янн була надто наляканою, щоб мислити ясно. Вона лише знала, що не може сказати правду, інакше Даніеля депортують. І хтозна, що зроблять із нею… та Софі.

— Кузина Антуана померла, народжуючи Даніеля. Ми всиновили хлопчика до війни. Ви знаєте, як тепер складно з офіційними паперами, але в мене є його свідоцтво про народження та хрещення. Тепер він наш син.

— Тоді він ваш племінник. А хто його батько? Комуніст? Чи єврей?

В’янн судомно ковтнула слину. Він не здогадувався про правду.

— Ми католики. Вам це відомо.

— На що ви готові піти, щоб він залишився з вами?

— На все.

Він почав повільно розстібати кожного ґудзика на її блузі. Потім його рука полізла до її грудей. Він сильно стиснув її сосок, і вона скрикнула від болю.

— На все? — спитав він.

Вона проковтнула клубок у горлі.

— У спальні, будь ласка, — сказала вона. — Тут діти.

Він відступив назад.

— Після вас, мадам.

— Ви залишите Даніеля?

— Ви ведете зі мною переговори?

— Саме так.

Він схопив її за волосся й потягнув до спальні. Зачинивши двері ногою, він штовхнув її до стіни. Від удару вона зойкнула. Він притис її, задер спідницю і зірвав білизну.

В’янн відвернулася й заплющила очі, почувши, як розстібається його пасок.

— Дивися на мене, — наказав він.

Вона не ворушилась і майже не дихала. І не розплющувала очей.

Він знову вдарив її, але вона все одно не поворухнулась.

— Якщо дивитимешся на мене, Даніель залишиться.

Вона повернула голову й повільно розплющила очі.

— Так краще.

Вона зціпила зуби, скинула його штани й розсунула ноги, віддаючи на поталу своє тіло і душу. Жоден звук не зірвався з її вуст.

Вона не відверталася.

Розділ 34

Ізабель намагалася повзти геть від… чого? Її щойно вдарили чи обпекли? Чи замкнули в холодильнику? Вона не пам’ятала. Вона тягла свої скривавлені ноги по підлозі. Кілька сантиметрів за ривок. Усе боліло. Голова, щоки, щелепа, зап’ястки та щиколотки.

Хтось схопив її за волосся і смикнув. Брудні пальці змусили її відкрити рота, куди хлюпнули бренді. Її знудило, і вона його виплюнула.

Її волосся ніби тануло. Крижана вода текла по обличчю.

Дівчина повільно розплющила очі.

Поруч стояв чоловік і палив цигарку. Від її смороду в неї заболіло в шлунку.

Як давно вона тут?

«Думай, Ізабель».

Її притягли в якусь вогку, задушливу камеру. Вона двічі бачила світанок, правильно?

Двічі? Чи лише раз?

Чи дала вона своїм людям достатньо часу, щоб сховатися? Вона не могла нормально думати.

Чоловік щось говорив, ставив якісь запитання. Його рот відкривався й закривався, з нього виривався дим.

Вона інстинктивно здригнулась і припала до землі. Чоловік позаду боляче вдарив її ногою в спину. Вона застигла.

Отже… Двоє чоловіків. Один спереду й один позаду. «Зверни увагу на