Читати книгу - "Божественна комедія"

На сумніви той клав би тьму зусиль.

85 О грубі розуми гурта земного!

Воління перше – у собі благе,

Ще й блага не цурається самого.

88 Все згідне з ним – як істина, наге

Й своїм не скорюване жодним твором,

Веде його у щастя дороге.

91 Як над гніздом лелека мчить простором,

Принісши корму виводку всьому,

Годованці ж за нею стежать зором, —

94 Святий піднявся образ в вись німу,

Коли я очі звів, і крила – зграя

Єдиних воль підводила йому.

97 Співав він обертаючись: «Пуста є

Тобі ця пісня з розумом твоїм;

Ця правда, смертні, в вас зразка не має».

100 Коли все стихло в образі яснім

Святого духа, не забувши знака,

Що ним земля ушанувала Рим,

103 То він почав: «Душа не йде ніяка

Сюди, якщо не вірила в Христа,

Бо це найперша нам усім відзнака.

106 Та згадує багато хто Христа,

А на суді стоятимуть не ближе

За тих, що і не чули про Христа.

109 Тих християн засудить око свіже

Арапів, як ділити розпочнуть, —

Хто розкошує, хто жаровні лиже.

112 Що перси нашим владарям дадуть,

Коли почнеться книги розгортання,

Де списано їх бруд і каламуть?

115 Затямлять там Альбертове діяння,

Як він скерує крила у ганьбі

І празькі землі дасть на плюндрування.

118 Затямлять Сену в горі та журбі,

Що принесе, фальшуючи й донині,

Той, хто на ловах знайде смерть собі.

121 Затямлять там, що в заздрісній гордині

Шотландцю і англійцю тісно жить

Здалось на власній тільки половині.

124 Лишать в очах пишноту й сласну хіть

Іспанця та богемця, що границю

Забув своїй неславі спорудить.

127 Лишать в очах, як цінять в одиницю

Кульгу (єрусалимець був скупій),

А вади будуть в тисячу ціниться.

130 Лишать і пана в скнарості черствій

Із острова вулкана й спеки зразу,

Де шлях Анхіз колись покінчив свій;

133 От вид його, щоб дати до показу,

Усього написали кілька слів,

Уклавши щедрий зміст в убогу фразу.

136 От хай на його дядька й брата гнів

Обрушить всяк, бо піддали ті гані

Честь гідного народу й двох вінців.

139 От з португальцем тут норвежець знані

На цілий Божий світ, як той далмат,

Який топив венецьке злото в твані.

142 Тут пощастить Угорщині, як ґрат

Всіх допильнує, й пощастить Наваррі,

Як гір не подолає хижий кат!

145 Хай стануть їй як засторога в сварі

Зойк Нікозії, Фамагости крик,

Бо там шаліє звір у дикій ярі

148 І не цурається лихих владик».

ПІСНЯ ДВАДЦЯТА

1 Коли вже той, хто ризу ніс червону,

Пішов на другу із півкуль земних

І день сховавсь під ночі охорону,

4 То зразу ж безліччю зірок ясних

Все небо у промінні засіяло,

А той же сам світив ясніш за них.

7 Мені це явище на думку спало,

Коли знак світу і його вождів

Свій дзьоб стулив, промовивши немало.

10 Й незмірна безліч тих живих світів

Співати почала, ще більш огняна,

Та саме що – я в гадці не лишив.

13 О чарівна любове, в усміх вбрана,

Поміж найблагочесніших думок

Яка здалась мені ти полум’яна!

16 Коли в цих самоцвітах, що в вінок

Оправлена з них сяйна шоста свічка,

Затих останній ангельський дзвінок,

19 Мені зачулось, мов гуркоче річка,

Далеко дзюркотить між каменюк,

Неначебто струмків джерельних стрічка.

22 І нібито при гирлі цитри звук

Знаходить форму, і як подув, лине

Мелодією з флейти із-під рук, —

25 І тут, не переждавши ні хвилини,

Із образу так грім прогуркотав

Орлиним горлом, як із порожнини.

28 На голос обернувся він і став

У дзьобі словом, що я ждав од нього

І в серці у своєму записав.

31 «Той орган мій, що бачить, а в земного

Орла ще й зносить сонце, – мовив він, —

Уваги потребує хоч не много.

34 З огнів, що видно з різних тут сторін,

Ті, з кого око тут моє іскриться,

Всі пильно дібрано один в один.

37 Цей, внутрішній, що створює зіницю,

Святого духа оспівав колись,

Возивши із ковчегом колісницю,

40 Тепер він знає, що перелились

Побожні співи на відплату рівну

І в пломеніючий вінець сплелись.

43 З п’ятьох, що створюють дугу надбрівну,

Той, що від дзьоба перший, втишив ту

Журбу за сином у вдови незмивну.

46 Тепер він знає, що хоч доброту

Він виявляв, та вічного спокою

Позбувсь, бо душу не віддав хресту.

49 А другий, як угору йти дугою,

Відстрочуючи неминучу мить,

Покаявся з молитвою палкою.

52 Тепер він знає: присуд не щастить

Усунуть геть, з молитви ж можна в слові

«Сьогоднішнє» на «завтрашнє» змінить.

55 А дальший, поступившись пастухові,

Хай добрий намір дав гіркі плоди,

Мене й закони в грецькій вклав обнові.

58 Тепер він знає, що хто зло сюди

З добром заніс, той приєднавсь до лику,

Хоч світ од нього й зазнавав біди.

61 А цей, на згині вниз брови, на стику,

Гульєльмо був, що плаче край за ним,

Бо смерть прийшла не Карлу й Федеріку.

64 Тепер він знає, що царем благим

Захоплюється небо, й в пишній свиті

Доводить це він одягом ясним.

67 Чи думав хто в несталім дольнім світі,

Щоб той Ріфей-троянець п’ятим був,

Де четверо – особи знамениті?

70 Тепер він знає краще, ніж хто чув,

Про Божу благодать в небеснім краї,

Але до дна її не досягнув».

73 Як жайворон