Читати книгу - "Де немає Бога"

— Я можу спробувати допомогти, — він промовисто наголосив на слові «спробувати», — та це коштуватиме великих грошей.

Схлипи припинилися.

— Скільки?

— Ну, скажімо… тридцять тисяч.

Її очі розширилися.

— Доларів?

— Так. — Пауза. — Сподіваюсь, ви розумієте, що це не для мене.

— Тридцять тисяч, і вони звільнять Артема?

Ілля кілька секунд замислено жував губи.

— Не можу цього обіцяти.

Анна затулила очі долонею:

— Господи…

— Я сказав лише, що можу спробувати. Рік чи два тому уряд Непалу звернувся до тайського уряду із клопотанням про звільнення ув’язнених непальців, нібито в Непалі був землетрус, тож країні дуже потрібні робітники. Тайці погодилися, і на цей момент непальців у тюрмах Таїланду немає. Гадаю, ми спробуємо провернути щось схоже з Артемом: в Україні війна, непросте становище, хлопці можуть стати в нагоді своїй Батьківщині, те-се. Я зустрічався зі знайомим майором королівської поліції, він готовий допомогти за тридцять тисяч доларів. Ми витягнемо хлопця і переправимо до Камбоджі. Але часу на роздуми нема: потрібно домовлятися до суду, інакше буде пізно.

— Я згодна, — випалила Анна. — Я дістану гроші. Як передати?

Він посерйознішав.

— Особисто, звісно. Як іще? Мусите бути тут о дев’ятій ранку в четвер. Не пізніше.

— Де?

— У посольстві.

— А якщо я не знайду квитків на літак?

— Мене це не обходить. Хочете врятувати сина, знайдіть і гроші, і спосіб бути у Бангкоці вранці 11 травня. Другого шансу не буде.

Сльози покотилися знову. Перед тим як відповісти, Анна стиснула губи — рішуче й водночас розпачливо, — наче дитина, яку висміюють однолітки.

— Я зрозуміла. Я приїду.

— І надалі телефонуйте мені на цей номер. Більше не телефонуйте до посольства.

— Добре.

Помовчавши, Ілля додав:

— Тридцять тисяч. Готівкою.

Вона кивнула, і довгасте обличчя зникло з екрана.

Тихо шморгаючи, Анна півхвилини просиділа над телефоном. Потім підскочила, кинулася до книжкової шафи й узялася витягати сховані поміж книжок гроші. Сховків — доволі умовних — було лише два, і в сумі Анна вигребла з них дві тисячі двісті доларів і трохи більше за сорок тисяч гривень. На їхньому спільному із Владом рахункові лежало ще дев’яносто одна тисяча гривень, але скільки все це разом буде в доларах жінка рахувати не стала — і так зрозуміло, що недостатньо, — натомість швидко перевдягнулася та сяк-так привела себе до ладу.

Забравши гроші й банківські картки, Анна застрибнула в уже місяць не митий «Ford Kuga» та поїхала до центру Рівного. Машину залишила на стоянці за Перинатальним центром, звідти пішки дісталася до приміщення на проспекті Миру, де колись були авіакаси «КийАвіа», а тепер містився офіс туристичної компанії із кострубатою назвою «Парадиз»: Анна не знала, як купувати квитки в Інтернеті, а тому потребувала допомоги. За десять хвилин вона вийшла з офісу із роздруківкою електронного квитка в один бік від Жулян до Бангкока із пересадкою в Дубаї. Готівки в гаманці поменшало на дванадцять тисяч гривень.

У відділенні «ПриватБанку» на розі проспекту Миру та вулиці Симона Петлюри Анна зняла в касі дев’яносто тисяч гривень, потім по Петлюри вийшла на Соборну й у «Прем’єр-Галереї» обміняла всі гривні на долари. Заховавшись у кутку за будкою обмінника, жінка перерахувала гроші: тепер разом із тими, які дістала зі сховку в шафі, у неї на руках було шість тисяч шістсот доларів. Поклавши їх до сумки, Анна залишила «Прем’єр-Галерею» та попрямувала до майдану Незалежності.

16:26

Анна зачекала, доки невисокий чоловік у завеликій футболці й джинсах, таких широких, що нагадували спортивні штани, забере свою каву, і тільки потому зайшла до кав’ярні «Куток Янголів». Тридцятитрирічна Ольга Данко всміхнулася до неї з-за прилавка, та усмішка зів’яла, щойно вона розгледіла Аннине обличчя.

— Що з тобою?

— Усе гаразд. — Анна дивилася не на Ольгу, а на буфет із тістечками.

— Справді?

Ольга працювала в кав’ярні Янголів лише трохи більше за місяць, хоча познайомилися жінки ще на початку зими, невдовзі після того, як Влад пішов на війну, а Анна долучилася до волонтерського руху. Ольчин чоловік був військовим, і вона ще в червні 2014-го організувала волонтерську групу «Допомога армії», якій після від’їзду Влада Анна щомісяця жертвувала не менше як тисячу гривень. Вони з Ольгою зблизилися, а місяць тому, коли хлопець, що працював у «Янголів» баристом, переїхав до Києва, Ольга зголосилася допомагати в кав’ярні. На той час кав’ярня стала для волонтерок із «Допомоги» чимось на кшталт штаб-квартири, Анна навіть встановила сейф, у якому вони зберігали зібрані пожертви.

— Абсолютно, — відрізала Анна.

На Олиному лобі зібралися зморшки — із тону відповіді було зрозуміло, що все якраз навпаки: абсолютно не гаразд, — а потім очі враз розширилися:

— Щось із Владом?

— Та ні! — Анна розсердилася. — Кажу ж, усе гаразд!

Ольга пересмикнула плечима. Анна присіла за столик у куті, якийсь час нервово м’яла в руках ручки наплічної сумки.

— Я тут подумала… — зрештою озвалася, — ти коли завтра виходиш?

Ольга — просто, щоби чимось зайняти руки, — водила сухою ганчіркою по прилавку.

— Як завжди, о восьмій.

— Не хочеш узяти вихідний?

— М-м… — Її брови піднялися. — Ну та хто б не хотів.

— Ти його маєш, — аж надто поспіхом, наче слова обпікали їй горло, сказала Анна. — Я вийду завтра замість тебе. На весь день.

Двері відчинилися, і до кав’ярні ступила жінка із хлопчиком років шести. Малий узяв морозиво, жінка замовила лате.

Анна почекала, доки вони вийдуть, і вдавано недбалим тоном додала:

— Сьогодні теж можеш бути вільною.

Ольга втупилася в неї. Щось трапилося, без сумнівів, скоїлося щось дуже недобре, проте вона розуміла, що випитувати марно. Вже знімаючи фартух, мовила:

— Заходив Нестор.

— Який Нестор? — не зрозуміла Анна.

— Леоненко. — «Господи, Анно, отямся». — Наш конкурент з іншого боку майдану.

— А, Нестор. — Анна розгублено кліпала й упродовж секунди чи двох після відповіді все ще не розуміла, про кого йдеться. Зрештою згадала: сорокап’ятирічний Леоненко був власником велокав’ярні, яку ставив навпроти кінотеатру «Україна», не далі як за півсотні метрів від «Кутка Янголів». — І що?

— Приніс п’ятсот доларів.

Нервовий, зацькований погляд загострився і прилип до Олиного лиця.

— Ти зараз жартуєш.

— Не жартую, хоча, як і ти, здивувалася. Він почув, що ми збираємо на шоломи для армії, і приніс. Я доклала до тих, що в сейфі.

Навіть із відстані кількох метрів Ольга Данко зауважила, як напружилися Аннині вилиці та як погляд метнувся до кутка, в якому позад шафки, заповненої мішечками із різними сортами кави, стояв вогнетривкий сейф.

— А скільки там уже?

— Двадцять три, може, двадцять три з половиною. Перерахувати?

— Не треба. Потім.

— Там десь на сто п’ятдесят шоломів. Хлопці телефонували