Читати книгу - "Війна з Росією"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Потім, мабуть, зрозумівши, що зайшов надто далеко, він додав:
— Але, пане прем’єр-міністре, усе це ще не кінець світу. Я можу сказати, що решта країн Альянсу, особливо американці, дуже добре розуміють, що ситуація змінилась.
Вокер бачив, що прем’єрові вже набридло вислуховувати критику і він готовий дати різку відповідь, але тут втрутився Кидд.
— Боюся, що Дейв має рацію. Мої люди у Сполучених Штатах говорять те саме. Зажди існує небезпека потрапити під вплив власної пропаганди, і непогано, коли є хтось, хто може сказати нам, якими нас бачать інші. Саме це ви зараз почули...
Прем’єр-міністр повільно перевів погляд із Кидда на Мак-Кінлі й знову на Кидда. Вокер помітив войовничий вираз його обличчя і вже чекав на вибух, але нічого не сталося. Натомість прем’єр обеззброїв Кидда усмішкою:
— Я знав, що вчинив правильно, призначивши вас начальником штабу оборони, генерале. Але я не очікував, що вас буде двоє...
Він також посміхнувся до Мак-Кінлі:
— Добре, я зрозумів і згоден з усім. Мені не подобається те, що ви сказали, але я радий, що в нас усе ще є генерали, готові говорити правду.
Потім прем’єр змінив тему:
— Чи могли б американці створити щось подібне до «Распутіна»?
— Без нашої допомоги — ні, — відповів Беррі.
— Добре, — кивнув Літтл. — Треворе, підготуйте, будь ласка, телефонну розмову з президентом Діллон, щойно я повернуся на Даунінг-стрит.
12:45, п’ятниця, 7 липня 2017 року Центр урядового зв’язку, Челтнем, Англія
Першими, невдовзі після завершення зустрічі, поїхали прем’єр-міністр із Вокером. Мак-Кінлі провели до машини, що мала відвезти його в невеличкий аеропорт у Ставертоні, неподалік Глостера, де вже чекав адміністративний літак НАТО RAF HS-125, щоб доправити генерала назад до Бельгії. Він ішов коридором, що проходив через всю будівлю і за це отримав назву «вулиця», коли його наздогнала Школа Алленбі.
— Генерале, мені потрібно поговорити з вами. Тільки так, щоб ніхто не чув, будь ласка. Якщо у вас є хвилинка, звичайно....
Алленбі вразила Мак-Кінлі своєю витримкою, впевненістю та компетентністю, але зараз вона здавалася стурбованою.
— Звісно. Ми маємо час, Саймоне? — запитав він свого помічника, британського військовослужбовця.
— Літак без вас не полетить, генерале... Розмовляйте стільки, скільки треба. Давайте лише пройдемо до саду. Там багато місця, і ви зможете спокійно поговорити.
Представниця ЦУЗ, що супроводжувала їх, дама середнього віку зі служби протоколу, провела їх у сад, розташований у внутрішньому дворі «Пампушки». Там вони сіли на лавку біля меморіалу п’яти працівникам ЦУЗ, які загинули в Афганістані: два круги з жовтого котсуолтського вапняку і бронзові голови молодої жінки та солдата у шоломі в профіль, що дивляться одне на одного.
— Ви добре попрацювали, — сказав Мак-Кінлі, щойно жінка, яка їх супроводжувала, пішла. — І я не лише про операцію, яку ви підготували... Вас не бентежила присутність того пролази, що ходить із прем’єром, його директора з комунікацій Вокера... Огидна людина. Постійно шукає компромат на людей, щоб потім щось за нього виторгувати.
Алленбі відмахнулася від компліменту з енергією, яка здавалася Мак-Кінлі її відмінною рисою; але тепер він подумав, чи не сором’язливість це насправді.
— Дякую, генерале. А цей тип справді огидний.
Він кивнув, щоб вона продовжувала.
— Послухайте, я знаю, що ви повертаєтесь до ставки, але вам слід знати дещо, чого я не можу повідомити звичайними каналами... Тому я й хотіла вас перехопити, поки ви не поїхали.
Мак-Кінлі був заінтригований:
— Я слухаю.
— Це стосується групи мерсійців, яких ми відрядили до Латвії. Я знаю лише, що їх перекинули до Калінінграда з Литви. Вони щойно завершили розвідку близьких цілей ядерного командно-контрольного бункера в Правдинську, щоб підготувати його для захоплення силами спеціального призначення Штатів, коли ми активуємо «Распутіна» і встановимо електронний контроль, про який я розповідала прем’єрові.
— Так, продовжуйте.
— Є дві обставини, які нас непокоять і про які вам слід знати. По-перше, ми знаємо від наших людей у Росії, що росіяни майже напевно відстежили цю групу. І не тільки це; росіяни знають, що вони відповідальні за публічне приниження їхнього президента в Лігатне, коли збили вертольоти. По-друге, нам відомо, що їхній президент особисто наказав спецпризначенцям взяти в полон Тома Морланда, командира групи. Вони хочуть влаштувати видовище. Перш ніж вбити його — в цьому можна не сумніватись.
— Як вони про нього дізналися? — запитав Мак-Кінлі.
— Відстеживши почерк радиста під час передачі даних. Якщо без технічних подробиць, це можна пояснити так. Радист групи складає повідомлення певним чином. Він добре підготовлений, але не є спецпризначенцем, а значить, його не вчили, як уникнути викриття. Ми його відстежили, отже, на нашу думку, і росіяни також. Вони чудово вміють робити такі речі. Ми припускаємо, що спочатку росіяни помітили його в Латвії: це пояснює, як вони змогли визначити місце розташування групи, а потім влаштувати атаку на їхній табір, яка лише випадково виявилася невдалою. З того часу вони відстежують хлопців у Литві, хоча тепер ті й виходять на зв’язок дуже рідко... І ми гадаємо, що росіяни знають, що вони в Калінінградській області. Отже, хоча останнє повідомлення й надійшло з місця, досить віддаленого від Правдинська, можна не сумніватись: росіяни зроблять висновки з фактів і здогадаються, що хлопці шукають приміщення ядерного командно-контрольного пункту.
Мак-Кінлі замислено почухав підборіддя.
— Зрозуміло... але не скажу, що я здивований. У тому, що росіяни їх виявлять, можна не сумніватися — це лише питання часу. Отже, ви кажете, що раз росіяни відстежували особливості радіосигналу, це навело їх на думку про Правдинськ?
— Знаєте, генерале, йдеться, як на мене, швидше про те, що група прямує просто в пастку.
— Так, я це розумію. Вони діяли напрочуд вправно, і їм дуже щастило, але везіння, як відомо, зрештою закінчується. Не мені говорити
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Війна з Росією», після закриття браузера.