Читати книгу - "#Галябезголови"

— Так ти, Єво, хочеш сама свого мужчину утримувати?

— А що в цьому протиприродного? Поки мені мужчина потрібен, все робитиму, аби і йому була потрібна тільки я! І гроші для нього зароблятиму, якщо потреба виникне! Не бачу проблем!

— Заздрю я тобі, Єво, — сказала пані Жадкіна.

— Справді? — здивувалася Женя. — А не мали б! Бо ви теж самі собі чоловіка обрали, Юліє Володимирівно. Не з тих ви, які терпляче чекають, доки їх виберуть…

— А я, Женю, не вибирала. Я перебирала. От і догралася, — ляпнула пані Жадкіна і аж розсердилася на себе: нащо ті одкровення, ще й у розмові з нахабною масажисткою?! Те саме, що бісер перед свинями! Змінила тему. — А ти у якій серйозній справі зайшла, бо ми, здається, трохи відволіклися?

— Галя Чорнобай мені дзвонила, — сказала Женя.

— Навіть так? Ви тепер дружите? — їдучо усміхнулася пані Жадкіна.

— Галя мені подзвонила, бо вам не може додзвонитися.

— Про що мені говорити з Галиною Чорнобай? Я викреслила цю людину зі списку своїх життєвих контактів і не збираюсь відповідати на її дзвінки!

— Я так і подумала! Тому сама вам перекажу те, що Галя хотіла.

— А це зайве!

— Та ви послухайте! Хіба таким можна легковажити? Ви, може, хворі на ВІЛ, Юліє Володимирівно! Вам терміново перевіритися треба! Ось що Галя вам сказати хотіла!

Пані Жадкіна завмерла, приголомшено глянула на Женю.

— Спокійно! — сказала масажистка. — У мене і тест при собі є! Я для Тьоми їх кілька купила в аптеці. Один і досі у сумці валяється. Принести?

— Не треба мені ніяких тестів! — прошепотіла хазяйка «Белли» недобре. — З чого ти взагалі взяла, що мені варто на ВІЛ перевірятися?

— У Галі мама на ВІЛ захворіла. Заразилася десь. Може, у «Беллі»! Галя згадала, що ви колись її мамі своїми руками уколи краси робили. І я той випадок пам’ятаю! І ви ж ніколи не перевірялися, Юліє Володимирівно! Увесь персонал раз на півроку обстежується, а ви ж самі — жодного разу! І такі ви останнім часом… Ніби трохи змінилися на лиці…

— Мамо рідна… — прошепотіла пані Жадкіна. Всі ми маму кличемо, коли страх затоплює по маківку.

— Так тест принести?

— Не треба! — заметушилася, зазбиралася. — Знайду більш надійні засоби для перевірки. А ти — замість мене, Женю. Ну, як завжди!

Вже бігла до дверей, та раптом зупинилася, швидко підійшла до масажистки, вхопила її за руку, уп’ялася збудженим поглядом у вічі Жені.

— Хтось знає?

— А ви як думаєте? — відповіла масажистка. — Взагалі-то, Галя з Олею Корнійчук дружила. Їй і зателефонувала спочатку. Просила вам переказати, щоб ви перевірилися. А Оля засцяла до вас із такими новинами потикатися. А я — ні…

— Мовчи, Женю! І всім перекажи: ані звуку! Нікому! Особливо Феліксу Аскольдовичу!

В останні дні полковник Жадкін почувався так, ніби приміряв новенький мундир: наче стільки ж зірочок лишилося на погонах і тканина наче така сама, як і на старому, але ж до чого зручно і файно стало у новому! І вагоміше, і прибутковіше, якщо вже всю правду казати. Після арешту Гашинського і його ганебної втечі за кордон, з-за якого вже колишній нардеп міг гавкати як завгодно загрозливо і голосно, бо те вже нікого не хвилювало (Ну чим ще він міг світ здивувати? Касетними скандалами? Втручанням у чужі вибори? Замовними вбивствами? Не смішіть! Сто разів було!), полковник Жадкін так і не зумів вишкребтися на місце нардепа у тіньовій торгівлі контрафактними ліками, хоч і мріяв.

— І нащо воно вам, Феліксе Аскольдовичу? — турботливо запитав Антін Черпак. — Нові часи, нові люди, нові ідеї. Поки встигнете підлаштуватися, прийдуть чергові нові люди! З новими ідеями.

— Викидаєте мене? — полковник прагнув конкретики.

— А от це нам геть не потрібно! — відповів Черпак. — У вас — залізобетонна позиція. Ви контролюєте всі правоохоронні органи з нашої спільної теми. Так?

— Ніби справляюся.

— І ми це цінуємо. І будемо вдячні, якщо ви продовжите і далі чесно нести службу!

— Служити… я — завжди! Але запитання є!

— Так і у нас є! І запитання, і пропозиції, і деякі вимоги.

Жадкін здогадувався: перш за все нові люди запитають про зниклий кейс із грішми. Підготувався. І коли пан Черпак натякнув, що треба б усе-таки остаточно розібратися з тим, куди зникли гроші з трафіку, упевнено заявив:

— Вони у Гашинського. Ми провели ретельне розслідування цієї справи і маємо всі докази його вини. Орест Валерійович організував пограбування, вкрав гроші, які належали не зовсім йому, але за наявність яких відповідав саме він! Він, до речі, нас із дружиною звинуватив у пограбуванні.

— Але ж, наскільки я знаю, три аптеки вам повернули? — запитав Черпак.

— Вони й були нашими, пане Антоне! — відповів полковник. — І хіба Гашинський не має відповідати за те, що намагався знищити нашу репутацію? Хай платить! У нього вітер у коморах іще не гуляє.

— Справедливе зауваження, пане полковнику! Але питання власності завжди найбільш болючі і вразливі, тому пропоную зробити їх темою окремого обговорення, бо ми якраз на порозі перерозподілу власності…

— А я пропоную питання перерозподілу власності вирішити у першу чергу! — уперся Жадкін.

Невелика нарада з Черпаком переросла у ґрунтовну кількагодинну зустріч, та під вечір домовилися з усіх пунктів: Жадкін лишався на своїй позиції у привабливій прибутковій сфері контролю за виготовленням, ввезенням і торгівлею контрафактними ліками у столичному регіоні, у його власність переходили ще кілька аптек у передмістях, пан Черпак, який представляв певну групу нового впливу, займав місце Гашинського і, як людина просунута і обережна, пообіцяв днями запропонувати нову схему збору відкатів, щоб кур’єри з кейсами готівки більше не вешталися вулицями столиці.

— І хоч ви вже втомилися, Феліксе Аскольдовичу, все ж попрошу вас сьогодні вирішити ще одне питання. Останнє! Щоб ми почали нашу співпрацю без «хвостів»! — сказав.

— Чорнобай? — запитав полковник.

— Андрій — мій друг! — наголосив Черпак. — А ми друзів у біді не кидаємо. Згодні?

«Дурне запитання! Ми не те що друзів… Ми навіть про себе не забуваємо, коли друзі в