Читати книгу - "TÜK, Арт Антонян"

раніше не замислювався про те, як виглядає, наскільки схуд в üЛабіринті. Пальцями, як по клавішах фортепіано, він провів по ребрах, що аж світилися. В голові заграв Шопен. Невчасно він віддався спогадам. По тротуару бігла купка тетраподів. Вони пригальмували, можливо, почувши шум всередині маленького закинутого будиночка. Ікло рвонув до них, дзвінко гавкаючи. Тетраходоки кинулися врозтіч. Задоволений робопес повернувся до хазяїна. Вони спустилися в сховище.

Давид до останнього сподівався на зустріч із соратниками. Але в сховищі було тихо і темно. Товстий шар пилу вкривав усе навколо. Давид зайшов до кімнати, яка колись гордо звалася конференц-залою, — порожньо. Потім перевірив лабораторію — нікого і нічого. Піднявши з підлоги якусь ганчірку, пов’язав її собі на стегна. Він заглянув у приміщення, де сердечники зберігали харчові продукти, — нічого їстівного не знайшлося.

— Ех, — вперше після труби мовив він уголос, приречено дивлячись на Ікло, — якби я теж був на батарейці, — Давид погладив робопса.

Він постелив картонки та ще якийсь непотріб у кутку колишньої лабораторії.

— Майже так само м’яко, як вдома в ліжку, еге ж? — із сумом пожартував Давид, підтягуючи Ікло ближче.

Нарешті можна було розслабитися, страх затих. Виснажений, він миттєво заснув. Давид не усвідомлював, що проспав дві доби. Весь цей час Ікло не відходив від господаря, перебуваючи в режимі очікування. Коли Давид підвівся, Ікло побіг обнюхувати найближчі кімнати. Він повернувся з протеїновим батончиком у зубах. Відкушений з одного боку і покритий пилом, батончик все ж здався Давиду шалено смачним.

— Дякую, друже! — сказав Давид, рефлекторно стискаючись в очікуванні удару блискавкою. — Йдемо, нам треба буде пройти ще один лабіринт. Можливо, ми навіть… — не доказав він, відганяючи страшні думки. — Все буде добре! Я так вирішив! Уперед.

Вони довго брели покинутою гілкою метрополітену. Давид прислухався — ні звуку. Схоже, метро припинило ходити — через непотрібність. Вони йшли далі холодним тунелем, в якому дули підземні вітри. Давид помітив, як крізь шви бетонних плит сочиться вода. Невеликої калюжки вистачило, щоб вдосталь вгамувати спрагу. Допиваючи, Давиду раптом привиділося, що він знову в трубі біля поїлки. «А раптом я так і не вибрався і все це передсмертні марення?» — подумалося йому. Але тунелем не пробігали світлові кільця, не з’являлися командні кола. Та й Ікло був «живим» підтвердженням того, що це не марево. Давид забився у заглибину в стіні неподалік, щоб, прокинувшись, знову напитися і продовжити шлях. Цього разу сон не відновив його сили, а навпаки — змучив жахіттями про трубу, Ясмін, про убитих сердечників, напад зелених чоловічків…

— Тетрапод, наказую тобі піднятися! — залізний голос машини правосуддя різнув по вухах. — Піднятися! — повторила Äфродіта.

Давид отямився від кошмару в холодному поту.

— Я сказала: піднятися! — знову зажадав голос звідкись зверху.

Давид онімів від страху. Перед ним у повітрі зависла Äфродіта. Він втиснувся в поглиблення, благаючи, щоб це був сон. Однак машина правосуддя була такою ж реальною, як і він сам.

— Повторюю: піднятися! — загрозливо засичала Äфродіта. Давид приречено глянув на її левітуюче тіло, виповзаючи на іржаве залізничне полотно. Неочікувано для самого себе він сміливо і досить спритно здійнявся перед машиною правосуддя на ноги. Ні нудоти, ні паралізуючого страху, ні металічного присмаку в роті. Давид відважно, навіть зухвало подивився Äфродіті прямо в обличчя. І обімлів… Думки пронеслися ураганом: «У неї є очі, її мова не забруднена “Über!”, поруч немає зелених чоловічків». Машина правосуддя просканувала об’єкти: виснажений чоловік, беззбройний; домашня нешкідлива версія роботичного собаки. Переконавшись у відсутності загрози, вона повільно повернулася спиною до Давида.

— Пропоную піти за мною, — Міда попливла у повітрі геть. Давид смиренно рушив за Äфродітою. Приблизно за годину вони дісталися до відгалуження в стіні. Давид впізнав прохід у телеархів. З темряви з’явилися двоє. Давид кинувся до них, не вірячи своєму щастю. Але враз був зупинений націленим у нього дулом.

— Давид, — голосно сказав він, — я — людина, це я — Давид Синиця. Хлопці, Чарлі…

— Ти живий? — чоловіки ледве впізнали Давида, який намагався обійняти відразу обох. — Від тебе несе, — скривився Чарлі.

— Ну, вибач, брате. Зараз піду у свій королівський номер і прийму ванну з шампанським і з пелюстками троянд, — засміявся Давид, підхоплюючи робопса на руки. — Я краще пройду всередину, — махнувши головою в бік Міди, недовірливо прошепотів він, — якомога далі від…

— Вона за нас, — суворо відрізав Сергій. — Ідемо.

Нескінченне сіре полотно накрило столицю. Густі важкі хмари наповзали одна на одну, громадилися, місцями стелячись непроглядним туманом і пожираючи верхівки хмарочосів. Разом з ними — й верхню частину Голки.

Телевежа в таку погоду виглядала ще зловісніше. Гігантське конусне тіло монстра міцно стояло на прямих щупальцях. Тулуб Голки, що складався із суцільних залізобетонних м’язів, тягся високо в небо потужним стовбуром, з якого виступали горизонтальні кільця плавників і зябер. Верхня третина вежі зникла в киплячій масі брудних хмарних утворень.

Herz-терористи, як їх охрестила влада, точно знали, що ненаситна голова монстра десь там у височині невтомно і безперервно посилає імпульси в усі кінці Üмперії, тримаючи під тотальним контролем усіх до одного тетрасüb’єктів.

— Дивно, — закричав Ден, кличучи інших до моніторів. — Вони оточують її.

Сердечники під’єдналися до камер спостереження телецентру. З усіх боків до Голки збігалися сотні тетраподів. Незабаром уздовж високих парканів, що аж дзвеніли від електричного струму, який біг по дротах, зібралося не менше десятка тисяч тетраходоків. Вони синхронно сіли, пожадливо дивлячись на Голку. З внутрішньої сторони парканів, направивши назовні автомати, через кожні три метри вишикувалися зелені чоловічки.

— Якого дідька? Що коїться? — Джаззі нервово постукала кісточками пальців по столу.

— Якби я знав, — Максим із жахом спостерігав за картинками на моніторах.

Тетраподи слухняно сиділи, поки більша частина Голки не стала видимою. Їхні погляди приклеїлися до медіафасадів вежі, що розташовувалися на двох ярусах: нижній рівень — на висоті 83–128 метрів, другий — на висоті 146–192 метрів. Загальна площа поверхні фрайцельних Екранів становила близько 4 тисяч квадратних метрів. Раніше медіафасади використовували для вечірньої та святкової ілюмінації, а також для