Читати книгу - "Вибрані твори, Володимир Кирилович Винниченко"

Софія. (Мовчки, пильно слідкує за ними.)

Входить делегація з селян. Деякі одягнені в свитки, деякі в кожухи, в шинелі, між ними одна жінка.

Софія. (Где їм назустріч, привітно, весело, вільно.) Доброго здоров’я, товариші. (Здоровкається з усіма за руку, посміхаючись до кожного. Потім сідає в свій фотель за столом, бере в руки олівець і блокнот.) Ну, сідайте, товариші. Тихоне, чи єсть всім стільці?

Тихон. Вистачить. Сідайте, товариші.

Софія. Ну, тілько знаєте що: говоріть коротко, точно, швиденько. Там сидить ще народ, жде. Треба всіх задовольнить. Ну, слухаю. Нехай говорить хтось один з товаришів.

Селяне. (Переглядаються між собою, шепочуться, не знають, кому говорити.)

Софія. Ей, товариші, ви наче до станового чи до земського начальника прийшли, а не до своїх товаришів. Ну, швиденько. Хай говорить один, потім другий, аби не всі разом. Тут начальства нема, не мніться. Ну?

Селянин у шинелі. Та єслі по раздельності, то пущай уж я... Ми по нашій претензії. Как, значиться, вийшла перемена з резолюцією, так, стало быть, тепер по принадлежності. Оно, конечно, какое начальство, но усьо ж таки, скажем, трудно. Три года на хронті, імею медаль.

Софія. Чекайте, товаришу. Ви з якого села?

Селянин у шине лі. З Домаховки, Гуляйпольсько-го в’єзду.

Софія. (Записує.) Так, ну, так в чому ж річ? В чому ваші претензії?

Селянин у шинелі. Претензії так што, как правильно виражаться, то больше з непоніманієм. Той одно, другой по другому соображенію, а как сообща, так...

Софія. Ви, товаришу, так говорите, що я, їй-богу, нічого не розумію.

Селянин у шинелі. (Посміхається, хмуро дивиться вгору.) Та, звесно, ви по-українськи.

Софія. Ну, так що?

Селянин у шинелі. А ми вже ето знаємо... Вида-лі довольно.

Селянин у кожусі. Підожди, Салавоне, ти щось таке накрутив, що й сам, мабуть, не вгризеш. Ми оце до вас з отим самим голосуванням.

Софія. Яким саме?

Селянин у кожусі. Та щоб вибірать у депутати, чи що. Совет депутатів.

Софія. Ну?

Селянин у кожусі. Та ми ніяк не поймем. Голосували раз. Ну, так. Кидали там бамажки у скриньку. Потім того вийшло приказаніє уп’ять голосувать. Те, кажуть, голосували не на пользу. А тепер то вже настояще. Проголосували й цей раз. Ну, вже ж годі? Та де. Ну, нехай. Ще не спочили люди, як уп’ять тобі прийшла маніфестація, щоб голосувать. Та це ж уже нащо? А це, кажуть, уже саме настояще, таке вже, що і земля буде, і воля, і, сказать так, усе преподобіє. Ахвішки давали кожному, ти за того, а ти за цього. А я його й на масть не бачив, який той депутат. Ну, та вже хай буде, це вже саме настояще. А воно на тобі — ще таки не настояще, оце впять голосувать. Так ми вже й розум загубили: нащо воно отак багато голосувать? Та вже оце послали нас сюди, щоб тут довідатись, нащо воно й до чого.

Софія. Ну, так можу вам сказать на це ось що: ідіть додому, голосуйте ще раз і вибірайте...

Селянин у кожусі. Та таки голосувать?

Софія. (.Посміхаючись.) Таки голосувать. Але знайте, що ці вибори то вже справді дадуть вам і землю, і волю, і все, що...

Селянин у кожусі. Умгу, так таки, значить, голосувать? (До селян.) Таки голосувать.

Селяне. (Хмуро хитають головами.)

Селянин у кожусі. Така штука. Ну, то вже хай так. Тільки ж у нас уже до вас таке прошеніє: чи не можна, господа товариші, прекратить свободу?

Софія. Як то прекратить свободу?

Селянин у кожусі. Та щоб уже швидче минулися оті мобілізації та всякі безубразія. Та ще наказували просить вас, щоб дозволили нам настановить за справника капитана Твердожила. Правда, звиняйте вже, він без ноги. Та то вже нічого, а таки буде якесь начальство. Бо вже, не вам кажучи, така пішла скрізь стіпендія, що хоч сядь та плач, хоч стоячи реви.

Софія. Чекайте. У вашому селі є большевики?

Селянин у кожусі. Та ми всі болшовики. Тих українців аж ні однісенького нема.

Соф і я. І ви всі постановили настановить капитана Твердожила за справника?

Селянин у кожусі. Ну, нема ж спасения од тої свободи! Там зарізали, там спалили, там обібрали.

Софія. Ну, і ви хочете, щоб той справник і бив вас, і знущався, як перше було?

Селянин у кожусі. Е-е, зачим же бить? Ми так не хочемо.

Софія. Ну, а земля ж як? Прийде справник, то прийде й поміщик. Вони один без одного не можуть ніяк. Ви ж як на цей щот?

Селянин у кожусі. Нє-е, поміщик уже нехай краще не приходить, а то не всидить. Та нам, бачите, як би вам сказать, щоб хтось за старшого був. А то всі старші, а порядку нема, та ще оцТкрасШУЛТкрасногвардійон-ці, чи як їх там? Чи не можна їх повиганять к чортовій матері, у їхню Расєю. То ж чисто грабують народ. Забіра-ють хліб, сало, хапають птицю всяку. То, кажуть, у Расєю. Ну, та й їдь* собі у свою Расєю, та й хапай там. Чи вже скоро прийдуть ті гайдамаки, скажіть, пожалуста? Говорять люди, що ті вже повиганяють цих гвардійон-ців. Кажуть, ті гайдамаки нібито з наших таки людей, не кацапня...

Софія. 0Мовчить якийсь мент.) Гм! Добре, товариші, все буде, що ви хочете. Я записала отут, ми обсуди-мо. А тепер... (Підводиться.) Ви підете з цим товаришем, і з вами ще поговорять.

Селянин у кожусі. Так буде все? А бомагу нам якусь дасте?

Софія. Ні, бумаги не треба. Все буде й так...

Селяне. (Помалу встають, чухаються, мнуться, перешіптуються,— не певні.)

Софія. Тихоне, будь ласка, треба з товаришами побалакать докладніше про все. Ти розумієш? Поклич товариша Савченка, нехай він поговорить. Добре?

Тихон. Добре. Ходімте, товариші.

Селянин у кожусі. (Уклоняється Софії, за ним другі.) Прощавайте. Так нам уже там дадуть бомагу?

Софія. Там, там. Бувайте здорові. (Коли селяни виходять, сідає безпомічно, пускає руки по столі й стомлено сидить.)

• Входить Се м я н н і ков, (Оживлений, веселий. До Софії.) — Здравствуйте, хохландия милая. Вы до сих пор за работой? Молодчина вы, ей-богу. Да что вы такая будто кисленькая? А?

Софія. (Маха рукою.) Раджу не допитуватись.

Сємянніков. Что?

Софія. Раджу не допитуватись.

Сємянніков. Тьфу, черт. Да говорите вы, товарищ, по-человечески, ей-богу. Вот наказание Господне.

Софія. Вчіться розуміть. Я вам заявила ще з самого початку, що ні одного слова по-руськи ви