Читати книгу - "Артар. Вигнанка Полярної пустки, Вікторія Ковзун"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Сипав сніг. Нарешті я побачила зиму: знайому, але не таку, пухнасту, але не колючу. Сніжинки зривалися з неба, як маленькі летючі кораблики, яким забракло сили осідлати повітряну хвилю. Вітер сипав ними за комір, заносив до вікон, які не встигли зачинити. По правді, сніг ударив так несподівано, як утвердився спокій у моїй душі.
Одна річ – не знати, куди бредеш, серед ворожої самоти, і зовсім інша – коли певен, що є нестерпне паперове чудовисько, яке винесе тобі мізки за кожен хибний крок, а ще вірна подруга, яка не дозволить тобі здійснювати дурості поодинці. Я вже бачила у Катаріні спільницю: її бентежні сутички зі Жданом Липою наводили на думку, що вона не відмовиться від моєї затії. Я готова була розкритись їй, але чекала слушної миті.
А проте, як сніг покрив землю, так місту завіяло очі на небезпеку. Відколи я знищила чорнокнижника, скасовано комендантську годину. День за днем люди придивлялись, нашорошували вуха: від темних сил не було ні звуку. Місто повернулось до колишнього життя, лише академія не скасовувала заходів безпеки: мітки, щит, ілюзія старіння.
Дем’ян Бурезнай, куратор, зібрав нас виховувати.
– Гм… Знаєте, до нас приїздила комісія і вичитала нам догану. Словом, така престижна академія – і таке безкультур’я! Люди ось там, – підвів очі, – згори, твердо переконані, що ви втратите свої особистості, якщо ми не поведемо вас у музей. Отож, на завтра ви маєте вибір: або зостатись вірними науці, або віддати шану культурі й пропустити всі пари. Що обираєте?..
Музей живопису ми відвідали разом із паралельною групою мечників. Кожна кімната мала свою атмосферу, різнилося навіть освітлення. Де картини зображали шик та блиск, там сяяла вся кімната, а де дихала таємничість, царював затінок. Я спинилась перед картиною, яку всі оминули. «Вигнання не магів». Величний чаклун, один, випирає ціле стадо звироднілих дикунів, лише з відлунням людських рис.
Очевидно, заняття з Лукою Сизим дали мені щось, бо я дивилася без злості, тільки з болісною тугою.
– Зацікавила картина? – пролунав голос Ратмира.
Він став зовсім поряд, та я не здригнулась. Певне, увага з боку перевертня-напівкровки пробуджує бажання небезпечної гри. Замість зникнути, відступити, я обернулась до протилежної картини та промовила з викликом:
– А тебе, мабуть, ця зацікавить.
«Знищення почвари». Величний чаклун, майже такий, як на попередній картині, долає цілу зграю звироднілих істот, що в них з великою потугою вбачаєш людські риси, поборені природою нечисті. Я відчула іронію з розташування цих картин: вигнанка й перевертень перетинались навіть тут.
Ратмир хмикнув.
– Гадаю, художнику забракло майстерності передати усю велич дійства. Ні, це не мій смак.
– Справді? Який же тоді твій? – я глянула йому в очі.
Ратмир пронизливо зазирнув у мої. Здавалось, він вже не бачив дівчини, яка так поривалась стати рачки чи втрачала мову, коли хтось казав їй слово. Я відчувала насолоду від нового виду боротьби – словесної.
– Надворі сніг… – раптом мовив він. – Признаюсь, я чекав твоєї реакції. Після того, як ти так дивилась на дощ.
– Прости за розчарування. Сніг у вас скупенький, не справив на мене враження.
Ратмир ступив ближче, аж я відступила. Ми опинилися в кутку, у затіненій безлюдній кімнаті, яку проминули всі, крім нас. Лише картини в ній були освітлені, і тому так чітко виділялись вогні, що спалахнули в його очах.
– Ти береш мене за нечисть до країв мого єства? – спитав він.
– А хіба ти не нечисть?
– Наполовину.
– У тебе очі світяться.
– Але ж не завжди.
Вогні то спалахували, то згасали. На мене дивились зіниці то вертикальні, то людські, але всюди темні й хижі. Я здивувалась, що він так вміє: керувати ось цим.
– Не має значення, – я хитнула головою. – Ти все одно не людина.
– Не людина! – повторив він стиха. – А хто ж ця містична «людина», яку всі шукають і ніяк не знайдуть? Чи був людиною чорнокнижник, якого ти вбила? Чи справді людина – та, що так легко, без роздумів метає кинджали?
«Плюнь на нього. Я забороняю тобі розмовляти з нечистю», – гримнула Книга.
Та я лише сильніше зацікавилась. Ставити під сумнів мою людяність – це щось нове, щось таке, чого я ніколи не пізнала б у Полярній пустці.
– Знаєш, що головне? Я перевертень тільки наполовину. А перевертень – також потвора наполовину. Я на три чверті людина! Та всі, хто про це знає, бачать лише чверть, відведену потворі.
Він пішов, а я тільки зараз зрозуміла. Усю цю розмову він хотів, щоб я хоча б припустила, що він хоч трохи… але людина.
Семестровий екзамен – ось, до чого зводилась ця сторінка мого життя. Відразу після нього я планувала авантюру. Мене вели старанні впевнені кроки: все ж потрібно вибороти стипендію, щоб оплатити проживання в гуртожитку.
Я так само відвідувала заняття з Лукою Сизим. Спогад за спогадом давили на мене, та я владно підміняла емоції: від люті до злості, від злості до туги, до тоненького болю – як павутинка на вітрі. Що мені той біль? Лише трохи крижинки поколюють в пальцях.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Артар. Вигнанка Полярної пустки, Вікторія Ковзун», після закриття браузера.