Читати книгу - "Кращий друг мого чоловіка, Тая Смоленська"

- Оля? - він застигає на місці, побачивши мене із сином.

Проходиться по мені стурбованим поглядом, немов вишукує щось.

- Щось трапилося? - намагаюся вдавати, що нічого не сталося і це не я тікала поспіхом від нього.

- Ти де була? Чому на дзвінки не відповідала? Я додому раніше приїхав, помітив, що речі твої й сина зникли, - він дивиться на мене так пильно, що я тушуюсь і опускаю погляд донизу.

Облизую пересохлі губи, сина до грудей сильніше притискаю.

- Я це... до батьків їздила, речі забрати хотіла. Я ж майже нічого із собою не взяла...

- Ясно.

Максим робить вигляд, що вірить мені, а я роблю вигляд, що не брешу. Про правду ніхто не наважується заговорити.

- Там у багажнику візочок, і речі, можеш, будь ласка, підняти все у квартиру? - прошу, простягаючи йому ключі.

- Добре, - киває, проводжає мене поглядом, коли у квартиру заходжу.

Добре що в мами голова нормально працювала і вона засунула в машину наші з Іллею речі, інакше взагалі перед Максимом соромно було б.

Насамперед мию руки, потім розводжу суміш для сина. Самойлов у цей час переносить із машини у квартиру речі. Я розкладаю їх по шафах. Нервую шалено, навіть руки трясуться.

Коли на кухні заварюю чай, Максим підходить до мене зі спини, обплітає мою талію руками і притягує до себе.

- Втекти вирішила? Чому передумала, Олю? - його дихання лоскоче шкіру, а шепіт змушує затремтіти.

- Я не тікала, - мій голос мене зраджує. Близькість чоловіка плутає думки.

- Гаразд, як скажеш. Не тікала так не тікала.

Він розвертає мене до себе обличчям, змушує подивитися на нього.

- Я подаю на розлучення, Оль. Завтра з Вікою побачуся й обговорю всі деталі. Поки тебе не було, приходив ріелтор, показував квартиру покупцям. Їм сподобалося, днями оформимо угоду. Потрібна буде згода Віки тільки, бо квартиру я купував, коли ми вже в шлюбі були.

- Що? - дивлюся на нього, моргаючи часто-часто. Здається, всі слова повз мене пронеслися. Не можу зрозуміти, чи правильно його зрозуміла. - Ти розлучаєшся? Але чому?

Він усміхається. Відпускає моє обличчя.

- Хіба ти не цього хотіла, Оль? Я раніше не розумів, але раптово осяяло. Ти злилася на мене через Віку і ревнувала до неї. Я все зрозумів, Оль. Я не хочу втратити вас. Шлюб із Вікою для мене не важливий. Це була лише фіктивна угода, щоб допомогти їй взяти іпотеку на квартиру. Справжньої сім'ї в нас не вийшло, але я хочу, щоб у нас із тобою все було інакше.

Я ковтаю клубок у горлі. Не можу зрозуміти серйозно він зараз говорить чи ні.

- Ну, чому мовчиш? - у його погляді з'являється ніжність, коли дивиться на мене. - Підеш за мене заміж? Не просто зараз, звісно, після того як розлучуся.

Я відчуваю як по щоці скочується самотня сльоза. Груди спазмом здавило, не можу жодного вдиху зробити.  

Він дістає з кишені маленьку червону коробочку і відкриває її.

Мої очі розширюються від здивування і нерозуміння.

Це каблучка. Красива, з камінчиком.

Приголомшена, я стою перед Максимом, не в силах вичавити жодного слова. Мої емоції вирують усередині, створюючи вихор змішаних почуттів - від здивування до хвилювання, від страху до ніжності.

Я відчуваю, як серце завмирає, коли він одягає каблучку на мій палець.

Як усього за день усе настільки змінилося? Вранці я була готова до того, що між нами остаточно все скінчено, а надвечір він стоїть переді мною з обручкою і освідчується...

Моїм тілом пробігає тремтіння від його дотиків, а голова паморочиться від несподіванки. Усе всередині мене здається одночасно реальним і сюрреалістичним.  Це все здається занадто ідеальним, щоб бути правдою.

Але як мені вірити йому після всього, що було? Він стільки років цю жінку кохав. Він рік тому був готовий нашим сином пожертвувати заради примарної надії на те, що йому вдасться повернути ту жінку. Серце наповнюється сумішшю надії і сумнівів.

- То що, Оль? Відповіси мені щось? - запитує Самойлов, не дочекавшись моєї відповіді. Бо я застигла крижаною скульптурою перед ним, не в силах поворухнутися.

Відриваю погляд від каблучки, яка ідеально сіла на мій безіменний палець, дивлюся на чоловіка.

- Ти ж каблучку мені на палець одягнув уже, тож чекати відповіді вже марно, - губи розтягуються в усмішці, не можу стримати своєї радості.

- Чому плачеш тоді? - притягує мене до себе, ніжно стирає подушечкою пальця сльозу, що скотилася по щоці.

- Це від щастя...

Встаю на носочки, перша тягнуся до його губ за поцілунком. Законним і солодким.

Поки він цілує мене, в голові миготять спогади про наші колишні дні, про моменти щастя і розчарування.

- Ти серйозно це все?  Не передумаєш же? Не скажеш через місяць, що все ще кохаєш до нестями Віку і ми знову просто сусіди? - видихаю я, коли наші губи розлучаються. Мої очі шукають відповідь у його погляді. Я дуже сильно боюся того, що озвучила щойно.

Розбиті надії і зрада - ось що найгірше може трапиться між нами.