Читати книгу - "Пристрасть спотворює все, Юлія Міхаліна"

Рита не плакала, ні. Не жалкувала і не вбивалася від горя. Мабуть, підсвідомо давно чекала на щось подібне, чудово розуміючи – іншого кінця матері не бачити. Мало того, навіть на похоронах продовжувала накопичувати в собі образу, вважаючи, що в усьому, що сталося з їхньою родиною, зокрема нею, винна лише Марія. Певно, так буває, коли розумієш, що ніколи не був потрібен близькій людині. 

От і все. Так закінчилася книга життя для Марії та обірвалася чергова глава життєвого шляху Маргарити.

2010 рік 

Прикривши очі, Одинцова обережно вивільнилася з чіпких обіймів Олега. Нервово проковтнувши, зробила крок до могили. Зупинилася. Зробила глибокий вдих та видих. Опустилася навпочіпки поруч із надгробком. Ледве торкаючись, провела рукою змітаючи з плити сухі пожовклі листочки. Все ще не в змозі відвести очей від портрета.

Хіба винна?.. Чи лише одна Марія?..

– Тобі треба відпустити образу на неї, – прозвучала тиха відповідь на подумки поставлене запитання. – Так буде легше змиритися та дозволити собі жити далі.

– Знаєш, Олеже, – на секунди задумалася Рита, – зараз дивлюся на неї та розумію, що все – давно відпустила. Бувши в Інанні. Може, вона й винна в чомусь, але відповідальність за її смерть несу лише я.

– Ні, Рито, – присівши поряд, негативно закивав Чернишевський, – Ти зовсім ні до чого, така доля.

– Ні, Олеже, я... – закусивши губу, повернулася до чоловіка, – повинна була запобігти цьому та допомогти позбутися згубної залежності, але я зовсім нічого не робила.

– Рито, ти була дитиною. Що ти могла вдіяти? Це їй варто було насамперед сконцентруватися на власній дочці, а не вбиватися через чоловіка, заглушаючи біль спиртним.

– Не знаю. Хоч щось, – спіймавши німе запитання Чернишевського, невпевнено уточнила: – Востаннє, коли тут була... До того, як усе трапилося, стояв простий хрест. Це ти встановив пам'ятник?

– Можна сказати, – витримуючи проникливий дівочий погляд, ухильно згодився Олег.

– Добре, – на секунди опустила повіки, – гарний.

Не дивлячись на надгробок, спішно піднялася. Відвертаючись, безтурботно поцікавилася:

– Я відпустила образу. Йдемо?

– Я ще хотів зайти на могили до бабусі та дідуся, – піднявшись слідом, пробурмотів чоловік.

– А вони?.. – озирнулась до Чернишевського різкіше, ніж слід. Утопивши слова в похмурому й настороженому погляді, перепитала: – Давно?

– Давно, – прикривши на мить очі, замість кивка зізнався Чернишевський.

Відповіддю було розгублене мовчання. Одинцова вкотре, перебуваючи із цим чоловіком, не знала, що сказати. Висловити співчуття?.. Ні, жаль останнє, чого потребує Олег. Він змирився давно, Маргарита відчувала. Будь-які спроби про що-небудь нагадати стануть рівносильні удару ножем в спину. Ця частинка минулого надто потаємна, щоб вдиратися до неї безглуздими заїждженими фразами. Вони обоє і так сумують, говорити вголос зовсім необов'язково.

– Якщо втомилася й проти, можемо зробити це якось іншим разом і… – почав було відступати Чернишевський.

– Ні сьогодні! – квапливо обірвала і, м'яко посміхнувшись, завбачливо пояснила: – Я також дуже хочу їх відвідати, а тобі це особливо потрібне.

Олег, не кажучи ні слова, кивком вказав, куди варто йти.

...Антоніна Романівна та Іван Степанович на відміну від матері Маргарити, були поховані неподалік входу на цвинтар, ближче до експлуатованої частини, та, як і в Марії, могили були зі свіжими пам'ятниками, з однією лише різницею: замість сірого граніту – чорний мармур, а замість вигравіюваних портретів – суворі квіти та підписи з іменами та датами.

Дивлячись на надгробки, Риті не вірилося, що тут спочивають бабуся і дід Олега. Вони завжди були такі добрі до неї, приймали як рідну. Перебувати тут було боляче. Пустота, що переповнювала десяток хвилин тому, наче вибухнула, випурхнула назовні в тепер дівчина справді шкодувала. Біль втрати глибоко в'їдався під шкіру не меншою, ніж в Олега. Наївно було сподіватися, що старі зможуть дожити до цього часу, але ніколи раніше не припускала, що їх давним-давно немає в живих.

Зітхнувши, Одинцова крадькома перевела погляд із могильної плити на чоловіка, що стояв за десяток сантиметрів від неї. Уперто підібгавши губи, Чернишевський похмуро споглядав місце спочинку своїх близьких. Могло здатися, що він повністю відчужений та зовсім не схвильований побаченим, та Маргарита підсвідомо відчувала його уважність та зосередженість. Начебто очима намагався воскресити дорогих серцю людей. А ще минуле, в якому були живі не лише вони, а й спокійне, відносно безтурботне життя.

Що відчувала на цей момент Рита? Занурюючись у непідвладні їй почуття, дозволила собі зловити в повітрі долоню Олега. Перший дотик і чоловік, немов ударений розрядом струму, спробував усунутись, та швидко зрозумівши в чому справа, сам з силою стиснув дівочу долоню, переплітаючи пальці.

– Спасибі, – повернувши обличчя до дівчини, Чернишевський слабо посміхнувся, намагаючись міцніше стиснути її руку. Так, неначе боявся відпустити, бо відпустивши зараз, втратить назавжди.

– Вони були мені не чужі.