Читати книгу - "Спокута"

— Брайоні збирається розповісти всім правду. Хотіла спершу побачитися зі мною.

Він обернувся до Брайоні:

— Ти гадала знайти мене тут?

Її нагальне завдання було не розридатися. Саме зараз це було б ганьбою. Полегшення, сором, жалість до себе — вона не знала, що це було, але її переповнили почуття. Плинна хвиля здіймалася, забиваючи горло, не даючи промовити і слово, і, стримуючи її, напруживши губи, Брайоні за мить відчула, що потік схлинув, і все позаду. Сліз не було, але її прозвучав жалюгідно.

— Я не знала, чи ти живий.

— Якщо ми говоритимемо,— мовила Сесилія,— то краще сісти.

— Не знаю, чи зможу.

Він нетерпляче відійшов до сусідньої стіни, футів за сім, і притулився до неї, схрестивши руки й дивлячись то на Брайоні, то на Сесилію. Потім попрямував до спальні, але на порозі розвернувся, передумавши, та став там, сунувши руки в кишені. Він був великим на зріст чоловіком, і кімната, здавалося, зіщулилася. У замкненому просторі він відчував розпач, і з його рухів здавалося, ніби Роббі задихається. Він вийняв руки з кишень і пригладив волосся на потилиці. Потім повісив руки по швах. Увесь цей час він рухався, щоб дати Брайоні зрозуміти: він розлючений, дуже розлючений,— і щойно вона це усвідомила, Роббі сказав:

— Що ти тут робиш? Не кажи мені про Суррей. Ніхто не заважав тобі туди поїхати. Чому ти тут?

— Мені треба поговорити з Сесилією,— відповіла Брайоні.

— А, так. І про що саме?

— Про мій жахливий вчинок.

Сесилія підійшла до нього.

— Роббі,— прошепотіла вона.— Любий.

Вона поклала йому руку на плече, але він скинув її.

— Не знаю, нащо ти її впустила.

Потім він звернувся до Брайоні:

— Скажу тобі як на духу. Я розриваюся між бажанням скрутити тобі твої дурні в'язи або витягти тебе звідси та спустити сходами.

Якби не її нещодавній професійний досвід, вона б вжахнулася. Іноді вона чула, як солдати у відділенні лютують через власну неміч. Коли пристрасті у них вирують, украй безглуздо заводитися з ними або намагатися заспокоїти. Краще хай охолонуть, і треба просто стояти й слухати. Вона знала, що навіть питання, чи можна їй піти, тепер буде провокацією. Отже, Брайоні стояла навпроти Роббі й чекала, коли він остигне, а тоді у розмову вступить вона. Але вона не боялася його, принаймні не його фізичної сили.

Він не підвищував голосу, хоча ледь стримував презирство.

— Чи ти взагалі уявляєш, як там — за ґратами?

Вона уявила собі маленькі віконця високо в цегляному мурі й подумала, що, може, так само люди уявляли собі пекельні муки. Вона злегка струсонула головою. Щоб заспокоїтися, вона намагалася зосередитися на деталях зміни його зовнішності. Враження, що він став вищим на зріст, певно, створювалося від його військової постави, як на плацу. Жодний студент Кембриджа не тримається так прямо. Навіть у розпруженому стані його плечі були випростані, а й підборіддя задерте, як у боксера старої школи.

— Ні, звісно, не уявляєш. А коли мене кинули до в'язниці, ти була задоволена?

— Ні.

— Але ти нічого не зробила.

Вона безліч разів перемелювала подумки цю розмову, як дитина, що очікує на лупку. Тепер усе це минуло, і було враження, нібито зараз її тут немає. Вона оніміло спостерігає за всім здалеку. Але вона знала, що потім його слова ранять її.

Сесилія стояла спиною до них. Тепер вона знову поклала руку на плече Роббі. Він утратив на вазі, хоча виглядав міцнішим, худим, жилавим і м'язистим. Він упівоберта повернувся до неї.

— Пам'ятай,— почала була Сесилія, але він перебив її:

— Ти гадаєш, це я зґвалтував твою кузину?

— Ні.

— А тоді гадала?

Вона ледь вичавлювала з себе слова.

— Так. І так, і ні. Я не була певна.

— А що тепер зробило тебе такою певною?

Вона вагалася, усвідомлюючи, що відповідь прозвучить як намагання виправдатися, самозахист, і це ще більше його розлютить.

— Я дорослішаю.

Він дивився на неї, ледь розтуливши вуста. За п'ять років він дуже змінився. Новою була твердість його погляду, а очі зменшилися та звузилися, і в кутиках з'явилися зморшки. Обличчя здавалося худішим, ніж вона пам'ятала, щоки запали, як в індіанського воїна. Він відростив короткі вуса-щіточку — стиль мілітарі. Роббі був напрочуд гарний, і це повернуло її у дитинство, коли їй було років десять-одинадцять,— у спогади про пристрасть, справжню пристрасть, яка палила її всього кілька днів. А потім вона освідчилася йому одного ранку в саду — й одразу забула.

Вона правильно вчинила, поводячись обережно. Лють його потроху почала минати, як і приголомшення.

— Дорослішаєш,— луною озвався він. Коли він підвищив голос, вона здригнулася.— Чорт забирай! Тобі вісімнадцять. Скільки тобі ще треба дорослішати? Солдати у вісімнадцять гинуть. Вони досить дорослі, щоб помирати на дорогах. Ти це знаєш?

— Так.

Для неї було жалюгідною втіхою його незнання того, що вона бачила за останні дні. Дивно, але, попри всю свою провину, вона відчула, що має опиратися. Або вона вистоїть, або це її доб'є.

Вона ледь кивнула. Вона не насмілювалася говорити. Коли Роббі згадав про смерть, на нього нахлинув шквал почуттів, і лють кінець кінцем змінили подив і відраза. Його дихання вривалося, він натужно сапав, стискав і розтискав кулак правої руки. Він уп'явся в Брайоні диким поглядом, в якому палахкотіла жорсткість. Його очі горіли, і він важко кілька разів сковтнув. М'язи на шиї напружилися. Він теж намагався не виявити своїх емоцій. Те, чого вона навчилася, тої дещиці, яку дізналася,— це крихти, недоїдки, які вона отримала від практики у відділенні. Але вона досить дізналася, щоб збагнути: його душать спогади, і він не дасть із цим ради. Ці спогади не давали йому говорити. Вона ніколи не дізнається, які сцени йому ввижаються. Він ступив крок до неї, і вона відсахнулася, більше не впевнена, що він нічого їй не зробить — якщо він не здатний говорити, то діяти здатний. Ще один крок — і він дотягнеться до неї жилавою рукою. Але Сесилія ковзнула між ними. Стоячи спиною до Брайоні, вона наблизилася впритул до Роббі й поклала руки йому на плечі. Він відвернувся од неї.

— Подивися на мене,— лебеділа вона.— Роббі. Подивися на мене.

Його відповіді Брайоні не розчула. Вона вловила незгоду