Читати книгу - "Дженні Герхард, Теодор Драйзер"

тобі від народження, як повітря, яким ти дихаєш, — тоді природно створюється ілюзія непорушності буття, здатна затуманити найсвітліший розум. Важко мати уявлення про те, чого ми не бачили, відчути те, чого самим не довелося пережити. Подібно до всесвіту, який здається нам одвічним і непохитним тільки через те, що ми нічого не знаємо про сили, які створили його, світ Лестера здавався йому й непохитним, і одвічним. Лише тоді, коли нависли грозові хмари й налетів ураган, коли на нього рушили війною всі сили суспільних умовностей, — тільки тоді він зрозумів, що, можливо, переоцінив себе, що його особисті бажання й погляди — ніщо перед думкою суспільства; що він неправий. Йому уявлялося, що дух часу — Zeitgeist, як прозивають його німці, — стоїть на сторожі якоїсь системи, що наше суспільство організовано за якимось загадковим, неприступним для людського розуміння зразком. Він не міг розпочати єдиноборство з цим суспільством. Він не міг відмахнутися від його велінь. Його сучасники вважали такий суспільний устрій необхідним, і Лестер переконався, що, порушивши його закони, легко опинитися за бортом. Всі відвернулися від нього — батько й мати, сестри, знайомі, друзі. Боже милосердний! Яку бурю викликав його вчинок! Сама доля ніби вирішила його покарати, його операція з нерухомим майном закінчилася нечуваним провалом. Чому? Невже боги стоять на сторожі законів суспільства, якими він хотів знехтувати? Очевидно. Так чи інакше, його примусили здати позиції, і от він знову в своєму колишньому світі, сповнений енергії й рішучості, трохи пом’ятий після всього пережитого, але все ж досить велика і впливова постать.

Цей відступ після довгої боротьби не минув для нього безкарно, — він дуже озлобився. Він відчував, що його штовхнули на перший у його житті негідний і жорстокий вчинок. Дженні заслуговувала кращої долі. Соромно було покинути її, одержавши від неї так багато. Що й казати, вона стала вища від нього в благородстві. А головне — не можна виправдати себе безвихідністю становища. Він міг би прожити на десять тисяч у рік; міг би обійтися без півтора мільйонів, якими тепер володіє. Міг би обійтися й без світського суспільства, яке, виявляється, не втратило для нього своєї привабливої сили. Міг би, але не захотів і ще збільшив свою провину думкою про іншу жінку.

Чим вона краща від Дженні? — ось питання, яке весь час поставало перед Лестером. Чи добра вона? Хіба не робила вона найодвертіших спроб забрати його в жінки, яку зобов’язана була вважати його дружиною? І хіба це добре? Хіба жінка з великим серцем так зробила б? Нарешті, чи досить вона гарна для нього? Може, йому не слід з нею одружуватися? Може, йому взагалі не слід одружуватися, оскільки він, якщо не юридично, то морально ще зв’язаний з Дженні? Який з нього вийде чоловік? Ці думки не давали йому спокою, і він не міг позбутися свідомості, що йде на безсердечний і непорядний вчинок.

Він зробив помилковий крок, керуючись матеріальними міркуваннями, а тепер готовий поступитися міркуваннями моральними. Новою помилкою він намагається виправити першу. Але чи принесе це йому задоволення, чи окупиться з матеріальної й моральної точки зору, чи принесе йому душевний спокій? Він уперто думав про це, поки перебудовував своє життя відповідно до колишніх, вірніше — до нових умов, але спокою не було. Скоріше, йому ставало гірше, він опинився у полоні похмурого, мстивого почуття. Часом він думав, що коли одружиться з Летті, то тільки для того, щоб за допомогою її грошей жорстоко розправитись зі своїми ворогами, але зразу ж починав ганьбити себе за такі думки. Він жив у готелі «Аудіторіум», їздив до Цинциннаті на засідання правління, де тримав себе гордовито й задирливо; мучився від внутрішнього розладу і власної байдужості до всього в світі. Але з Дженні після її від’їзду він не зустрічався.

Зрозуміло, м-с Джералд з живим інтересом сприйняла звістку про новий поворот у житті Лестера. Трохи почекавши для пристойності, вона написала йому на його адресу до Хайд-Парку, ніби не знаючи, що він переїхав. «Де ви ховаєтесь?» запитувала вона. Лестер у цей час тільки-тільки почав звикати до зміни, що з ним сталася. Він говорив собі, що має потребу в розумному слові й співчутті, — розуміється, жіночому. У гості його почали запрошувати, як тільки з’ясувалося, що він живе сам і що його фінансове становище відновлене. Він уже побував у кількох загородніх домах у супроводі одного тільки слуги — японця — краща ознака того, що він знову став холостяком. Про його минуле ніхто не згадував ні словом.

Одержавши листа м-с Джералд, Лестер вирішив, що треба відвідати її. Він перед нею винний — останні місяці до від’їзду Дженні він навіть не заглядав до неї. Але й зараз він не став поспішати. Через деякий час вона по телефону запросила його на обід, і тоді він, нарешті, поїхав.

М-с Джералд була прекрасна в ролі гостинної хазяйки. Серед її гостей були піаніст Альбоні, скульптор Адам Раскович, англійський вчений сер Нельсон Кіз, а також — на здивування Лестера — м-р і м-с Беррі Додж, з якими він не зустрічався, хіба що мимохідь, уже кілька років. Лестер і хазяйка дому весело обмінялися привітаннями, як люди, що чудово розуміють одно одного і що раді випадкові провести час разом.

— І не сором вам, сер? — сказала вона, тільки Лестер з’явився на дверях. — Хіба можна забувати старих друзів? Ви будете за це покарані.

— Я був страшенно зайнятий, — відповів він. — А яка мене чекає кара? Сподіваюсь, дев’яносто різок вистачить?

— Дев’яносто різок — ще б пак! — заперечила вона. — Ви хочете легко розплатитись. Я забула, як це карають злочинців у Сіамі?

— Напевне, кидають у кипляче масло.

— Оце ще так. Я вже придумаю для вас якусь страшну кару.

— Ну, коли придумаєте — повідомте мене, — засміявся він, але в цей час м-с де-Лінкум, що допомагала хазяйці приймати гостей, повела його, щоб познайомити із знатними іноземцями.

Зав’язалася жвава розмова. Лестер, який завжди почував себе у такій обстановці, як риба в воді, відчував незвичайний приплив бадьорості. Обернувшись, він раптом побачив поруч з собою Беррі Доджа.

Додж сяяв від найлюб’язнішої посмішки.

— Де ти мандруєш? — запитав він. — Ми тебе не бачили вже й не знаю скільки років. Підемо до місіс Додж, вона хоче з тобою поговорити.

— Так, давненько не бачились, — безтурботно підтвердив Лестер, згадавши їх