Читати книгу - "Оріноко"

ввечері. Про ворога вони не принесли ніякої звістки, але повідомили новину, яка схвилювала всю Кумаку: Аріпая і його рідню вбито. Виникла підозра, що це помста друзів Карапани. Сумний випадок найбільш вразив Манаурі, він не міг собі простити того, що раніше не переселив Аріпая до селища.

Ми всі приготувалися до нападу ворога, але він не з'являвся. На світанку перед моєю хатиною зібрався загін розвідників, і, очоливши його, я вирушив на місце злочину. Манаурі, побачивши, що нас було небагато, затримав похід і, щиро обурений нашою легковажністю, додав ще двадцять воїнів для прикриття.

Хата Аріпая стояла більше як за півмилі від Кумаки, і коли ми дісталися до неї, було вже зовсім видно. Я наказав людям для безпеки оточити здалека це місце і лише сам наблизився до хати, шукаючи якихось слідів. Усю сім'ю — Аріпая, його дружину і двох дітей я знайшов у хаті в такому вигляді, в якому їх застала смерть. Вони загинули від ударів по голові чимсь твердим, напевно, палицями. Ознак боротьби не було, не було також ніяких слідів, по яких можна було б впізнати винуватців.

Вийшовши з хати, я почав вивчати місця, що оточували її, і серед заплутаних слідів, що належали, без сумніву, і членам сім'ї Аріпая, помітив на землі невеликі довгасті дірки. У мене промайнула думка: десь я вже бачив такі невеликі отвори, і за хвилину згадав — це ж акавої мали звичай встромляти свої палиці в землю, а дірки, знайдені біля хати, відповідали саме кінцям їх зброї.

«Значить, акавої! — подумав я з жахом. — Акавої тут, на нашому півострові».

По черзі я прикликав до себе групами воїнів і наказав їм теж шукати. До цього часу друзі стежили за мною здалека. Тепер вони легко помітили сліди і — треба віддати їм належне — зробили з цього правильні висновки.

Після повернення в селище нас зустріла нова прикра новина: минулої ночі у нас вкрали одну з найбільших ітауб. Човен лежав недалеко від шхуни. Наші вартували всю ніч, а проте його вкрали. Злодій, вірніше злодії, мусили приплисти від озера, щоб з незвичайною спритністю стягнути ітаубу на воду і викрасти її. Отже, знову — вже в котрий раз, до біса! — ми вислали два загони розвідників, один пішов сушею, другий — водою, щоб прочесати береги озера в розшуках ітауби. Якщо вона не буде знайдена, ми прийшли б до висновку, що злодій, а це одне й те саме, що ворог, з'явився від ріки.

Мушу признатися, що того ранку я трохи розгубився. Я ніби відчув під ногами вогонь, мене ніби схопили за горлянку. Запеклий ворог уже вбивав наших людей, нахабно вдирався у саме селище, а ми ще не знали ні його сили, ні сховища. Що буде з нами через годину, звідки чекати наступного удару, хто знає, чи не остаточного?

Але хвилини слабості і сумніву тривали недовго. Я швидко опанував себе. Лясана подала мені сніданок. Любима дружина, а ще більше її спокій і довір'я, повернули мені віру в себе і в нашу перемогу. Мені стало соромно за свою недавню слабість.

Під час сніданку я обмірковував нові способи дальшої оборони. Я наказав покликати старшин, а також Фуюді, Арнака і Вагуру, а коли вони прибули, виклав їм коротко свій план: жителі Кумаки повинні поводитись так, щоб восьмеро акавоїв не догадалися, що ми вже знаємо про вбивство сім'ї Аріпая і крадіжку ітауби. Потім призначив огляд усієї нашої вогнестрільної зброї, який мав відбутися в гаю пальм буріті через годину.

— Загони, вислані на озеро, взяли з собою кілька рушниць, — пригадав Манаурі.

— Нічого, обійдемося без них, — відповів я. — Зрештою, вони взяли небагато, тільки три чи чотири рушниці.

— Три, — уточнив Арнак.

— Отже, всі, хто має вогнестрільну зброю, повинні з'явитися в гай? — запитав Вагура.

— Всі.

— Їх буде близько сорока. Думаєш, що це пройде повз увагу наших акавоїв, якщо стільки озброєних воїнів зберуться до гаю?

— Цілком можливо, що не пройде.

— В такому разі, можна діяти відкрито?

— Ні. Треба, щоб акавої думали, що ми приховуємо від них зброю. Навіть нехай вони стежать і побачать її.

— Ах, розумію! — закричав Вагура. — Вони повинні побачити, скільки ми маємо зброї.

— Саме так. А ти, Арнак, стеж, щоб у гай були перенесені всі бочки з порохом, які зберігаються на шхуні.

— Очі, повилазять у них, пройдисвітів, — радів Вагура.

Тимчасом акавої, як і попереднього дня, розклали перед своїми хатами товари, і торгівля почалася знову. Сьогодні довкола них було більше жінок, ніж чоловіків, які були зайняті чимось іншим, а чужі торговці вже не вимагали таких надмірно високих цін і охоче купували аравакські тканини.

У визначений час гай пальм буріті став місцем небувалого видовища. Індійці прив'язали горизонтально до стовбурів дерев дрючки на відстані трьох-чотирьох футів од землі і до них дулами приставили свою зброю: мушкети, рушниці. Трохи вище на ліанах, перетягнутих від стовбура до стовбура, вони порозвішували один біля одного свої пістолети. Всього було тридцять вісім рушниць, тридцять чотири пістолети — справжній арсенал, гідний подиву.

Я разом з Арнаком і Вагурою негайно почав перевіряти зброю і, виявляється, вчасно, бо іржа у вологому кліматі почала вже робити своє, особливо у нових стрільців, які одержали зброю недавно. Жир, витоплений з водяних тварин — апія, виявився чудовими ліками від усіх зовнішніх хвороб заліза і дозволяв тримати рушниці в повному порядку. Не меншу увагу я звернув на те, щоб кожна рушниця мала шкіряний чохол, який оберігав би затвор з курком і поличку від вологи та дощу.

Перевірка зброї ще не закінчилась, коли раптом мою увагу звернули на те, що сюди наближається Да-баро. Виходить, що риба попалася на гачок. Ми не звертали уваги на акавоя, і лише коли він наблизився, я підвів на нього допитливий погляд.

Наші гості, як торговці, могли протягом дня вільно ходити по всій Кумаці.

— Нам невистачило палива для вогнища, — промовив Дабаро. — Ми хотіли б. піти до лісу назбирати