Читати книгу - "Говорить сьомий поверх"

Бабуся вважала мого тата невдахою. Вона не казала про це одверто. Та час від часу доводила до нашого відома, що всі татові товариші по інституту стали головними лікарями, професорами чи принаймні кандидатами медичних наук. Бабуся завжди так голосно раділа успіхам татових друзів, що після цього в квартирі ставало тихо й сумно. Ми розуміли, що тато був «відстаючий»…

— Хоча всі вони колись приходили до тебе за порадами. Ти їм підказував на екзаменах! — вигукнула якось бабуся.

— Вони й зараз приносять йому свої дисертації, — тихо сказала мама, чи то пишаючись татом, чи то в чомусь йому дорікаючи. — Вони одержують творчі відпустки для написання наукових праць! А він і в звичайну відпустку вже три роки не може вибратися. Щодня лікарня! Операції, операції… І більше нічого. Хоча б на тиждень узяв бюлетень: захворів би, відпочив, чи що…

Невдовзі мамине бажання збулося: тато захворів на грип. Йому виписали ліки.

— А ще, — сказав лікар, — потрібен спокій, тиша…

Телефон у нас почав дзвонити кожні дві хвилини.

— Як його здоров'я? Як він себе почуває? — запитували незнайомі голоси.

Попервах це мене дратувало: тато не міг заснути. А ввечері я сказав мамі, яка повернулася з роботи:

— Дзвонили, певно, разів із двадцять!

— Скільки? — перепитала мама.

— Разів із тридцять, — відповів я, бо відчув раптом, що мама приємно здивована. — Вони заважають йому спати, — додав я.

— Я розумію. Значить, вони хвилюються?

— Ще й як! Дехто мало не плакав… од хвилювання… Я їх заспокоював!

— Коли це було? — поцікавилася бабуся.

— Ти саме пішла по ліки. Або на кухні поралась… Точно не пам'ятаю.

— Можливо… Дзвінків таки багато було, — сказала бабуся і здивовано подивилася на двері кімнати, в якій лежав тато.

Вона не сподівалася, що буде стільки дзвінків. Вони обидві не сподівалися!..

«Як добре, що тато захворів! — думав я. — Нехай знають… І зрозуміють. А надто мама!» Так, понад усе мені хотілося, щоб мама довідалася, як за тата хвилюються зовсім сторонні люди.

— Якось мені доводилося доглядати за студентом Юрою. Тим, що живе у сусідньому під'їзді… — сказав я. — Ви пам'ятаєте? (Мама й бабуся кивнули у відповідь.) Він теж був хворий на грип. І йому дзвонили. Разів два чи три на день. Не більше. А тут просто відбою немає!

У цю мить знову задзвонив телефон.

— Вибачте, будь ласка… — почув я у трубці тихий, пригнічений жіночий голос. — Я з ким розмовляю?

— З його сином!

— Дуже приємно… Тоді ви зрозумієте. У мене теж є син. Його завтра мають оперувати. Але я хотіла б дочекатися одужання вашого тата. Якщо це можливо… Попросіть його, будь ласка. Якщо можливо… У мене один син. Я дуже хвилююся. Якщо це можливо. Я хотіла, щоб ваш тато сам, особисто… Тоді я була б спокійна!

— Повторіть, будь ласка, це його дружині, — сказав я. — Тобто моїй мамі… Я зараз її покличу!

І покликав.

А ще через годину або хвилин через сорок чоловічий голос по телефону запитав:

— З ким маю честь?

— З його сином!

— Чудово! Тоді ви не можете не зрозуміти. Моїй дружині вирізатимуть жовчний міхур. Обіцяли, що виріже ваш батько. Саме тому я й поклав її до цієї лікарні. Хоча у мене були й інші можливості! Мені обіцяли, що ваш батько… І раптом така неприємна несподіванка! Як же так? Треба підняти його на ноги! Може, потрібні особливі ліки? Які-небудь дефіцитні? Я б міг… Одне слово я хотів би його дочекатися, Це не театр: тут дублери мене не влаштовують!..

— Скажіть усе це його дружині. Ось так, як ви говорили мені… Слово в слово! Може, вона чимось зарадить вам.

Я знову покликав маму.

У наступні дні я говорив усім, хто цікавився татовим самопочуттям:

— Зараз нічого певного сказати не можу. Ви подзвоніть увечері. Якраз його дружина буде вдома! Вона вам усе пояснить…

Повернувшись з роботи, мама сідала у коридорі біля столика з телефоном і безперервно розмовляла з тими, кого я вдень просив подзвонити.

Іноді я говорив бабусі:

— Може, ти їй допоможеш?

І бабуся «підміняла» маму біля столика в коридорі. Хворі, лікарі, медсестри, які дзвонили татові, кожного разу запитували:

— А яка температура?

На жаль, температура у тата була невисока. А мені хотілося, щоб усі продовжували хвилюватися за його здоров'я! Одного разу я сказав:

— Температура? Не знаю… Розбив градусник. Але чоло дуже гаряче. І взагалі марить!

Так я того дня почав відповідати усім. Я говорив пошепки у коридорі, щоб тато не чув.

Мій шепіт на всіх впливав. Мені відповідали теж ледь чутно:

— Все ще погано?

— Так… Подзвоніть пізніше, коли буде його дружина!

Увечері нам принесли аж три градусники.

— Хочеться, щоб у нього була нормальна температура, — тихо сказала та жінка, синові якої тато мав щось вирізати. І подала мені градусник. — Він і досі марить?..

— Ні, вже краще, — заспокоїв я. — Значно краще. Не хвилюйтеся, будь ласка…

— Поставте йому цей градусник, — попросила вона. Ніби від градусника щось залежало.

— По-моєму, йому краще, — знову заспокоїв я жінку. Вона витягла хустинку, похилила голову й пішла…

— Невже ви гадаєте, — сказав я мамі й бабусі, — що, коли б отой ваш… віолончеліст захворів на грип, йому стільки дзвонили б?