Читати книгу - "Вибрані твори в двох томах. Том II"

«Скільки ж це мені треба відмахати? — міркував він. — Сейнер ішов за чотири милі від берега. Під час бою, маневруючи, він міг відійти, але не далі, як ще на одну милю. Отже, до берега близько п'яти миль».

П'ять миль! Влітку, під час спортивних змагань, Гейко проплив дванадцять миль. Але то було в липні, а не в квітні. І тоді він був лише в трусах, а не в штанах і в тільняшці…

Через півгодини Гейко вирішив перепочити. Він добре вмів спочивати на воді. Навіть севастопольські хлопчаки, які спочатку навчаються плавати, а потім вже ходити, — і ті заздрили його спритності.

Саме тоді, як Гейко повернувся на спину, недалеко від себе він побачив людину.

Спочатку матрос не повірив своїм очам, однак людина пливла, рухалась, і помилитись було неможливо.

«Може, ще хтось з «Стріли» врятувався?» — радісно подумав Гейко і голосно вигукнув:

— Ей! Хто ти?..

Плавець не відгукнувся. Він, певне, був дуже заклопотаний самим собою.

Гейко попрямував до невідомого. І коли зблизився на таку відстань, що той не міг його не почути, ще раз майже весело крикнув:

— Ей!.. Заклало тобі? Хто ти?..

Відповідь була незрозумілою. Невідомий щось прохарчав чи простогнав.

Гейко навіть розсердився:

— Ти що: людина чи фашист? Якщо людина, то й відповідай по-людськи… Я — Гейко. А ти хто?..

Замість відповіді знову якийсь невиразний стогін.

«А може, справді німець з того катера, що згорів?» — подумав Гейко.

Він кілька разів з усієї сили махнув руками і опинився біля плавця. Та коли глянув йому в обличчя, то здивовано й злякано відсахнувся.

— Старий?.. Мічман?!

Справді, то був боцман сейнера, мічман Безбородько. Близько сорока років Безбородько рибалив. Він знав море краще за власну хату, бо жив більше на воді, ніж на суші. Коли почалась Вітчизняна війна, Безбородько попросився на бойовий корабель. Йому запропонували піти боцманом на сейнер «Стріла». Він з радістю погодився і виконував свої обов'язки бездоганно. Команда сейнера говорила, що Безбородько вміє зв'язати з каната двадцять чотири морських вузли, а з матроса зв'яже всі сорок вісім. Від нього перепадало всім: і мотористам, і комендорам, ї сигнальникам. Гейка він теж неодноразово драїв, як то кажуть, з пісочком. Але Безбородька любили. Любив його і Гейко.

— Мічман? — вигукнув він вдруге, приглядаючись до змертвілого обличчя боцмана. — Ти поранений?..

— Допоможи… — прохрипів старий моряк. — Не допливу сам.

— Не дрейф, мічман! — заспокоїв його сигнальник. — Удвох допливемо. Ну, держись за мене, клади руку на плече… Ось так…

Вітер віяв з моря. Хвилі котились до берега, допомагаючи плисти.

Проте, пропливши деякий час, Гейко відчув, що слабне. Безбородько чимдалі ставав все важчим і важчим. З кожною хвилиною він все млявіше ворушив ногами, стаючи дуже незручним вантажем. Лице йому закам'яніло. Охоплений страшним передчуттям, Гейко час від часу запитував:

— Тримаєшся, мічман?

— Тримаюсь… — відповідав той, ледве ворушачи губами.

— А ти працюй ногами, а то задубієш. Не дозволяй собі слабнути.

— Та я… працюю, — шепотів старий.

До берега лишалось ще миль зо три. Але сили Гейкові танули. Холодна вода вже не остуджувала. З обличчя котився піт. Все тіло палало й тремтіло в надлюдському напруженні. Легені, хриплячи, рвучко хапали повітря. Серце виривалося з грудей. М'язи німіли. Йому потрібний був хоч коротенький перепочинок.

— Мічман! — покликав Гейко. — Ану пливи сам… Чуєш? Сам спробуй, А я підтримуватиму.

Безбородько, не відповідаючи, зробив кілька рухів. Але, застогнавши, почав захлинатися водою. Гейко підхопив його. Тепер він знову мав силу і якийсь час плив швидко. Та хвилинного перепочинку вистачило ненадовго. Безбородько тягнув донизу.

Тоді Гейко вирішив думати не про те, що йому важко, а про щось інше. Нехай руки здіймаються й опускаються механічно, як весла, бо й справді: чому вони знесиліли після двох миль? Чому не після трьох… п'яти?.. Хіба є межа людському прагненню, людським можливостям? Якщо м'язи відмовляються працювати, то є мозок, є воля, яка навіть фізично безсильну людину робить велетнем. І він, Гейко, мусить закликати на допомогу свою волю, щоб зберегти життя собі і мічманові…

Ще за якийсь час Гейко відчув, що хвилі, які біжать до берега чередою, вже не допомагають йому, а навіть перешкоджають. Він почав розраховувати кожний свій рух. Коли хвиля здіймалася — відпочивав, коли спадала — гріб, працюючи то руками, то ногами…

Вже ясно виднілась земля. Вона лежала величезною темною масою. Іноді Гейкові здавалось, що він чує клекіт прибою.

Місяць пересунувся над виднокругом і зблід. Сріблястий шлях, прокладений місяцем, простягся морем до самого берега. Це був шлях до землі, до рятунку.

Але Гейко вже тонув. Кілька разів він ковтнув гидкої гірко-солоної води. Хвилі перед очима розпливались і чомусь набрали червоного кольору. І місяць став червоним, наче закривавився.

— Мічман!.. Мічман!.. Старий! — покликав Гейко.

Але Безбородько навіть не ворухнув губами. Тоді Гейко з жахом подумав, що втратив голос. Адже він не чув навіть самого себе. Справді, кричав він чи тільки думав кричати? Треба спробувати ще раз. Він зібрав всю свою силу й вигукнув:

— Мічман Безбородько!

Той мовчав. Очі йому були міцно сплющені.

Треба було щось робити. Непослабною боротьбою підтримувати і роздмухувати ту іскрину життя, яка ще жевріла в ньому. Гейко вигукнув щось гнівне, сильне, це прозвучало мов виклик морю.

Але зразу ж він змовк. Зрозумів, що даремно витрачає силу. Скільки? Може, тисячну частку тієї, яку ще має. Та, може, саме ця