Читати книгу - "Українські традиції"

Ближче знайомство з історією, побутом і характером запорізьких козаків дає цілковиту підставу твердити, що стосовно грамотності запорожці водночас стояли й на дуже низькому і на дуже високому рівні. В той час, коли маса Запорізького Війська, що жила по зимівниках, вешталася по плавнях, мандрувала зі своїми отарами безмежними степами, скніла в цілковитому неуцтві, а часом навіть дичавіла, в той самий час маса січового війська, так званого низового товариства, за своєю грамотністю й начитаністю стояла настільки високо, що переважала в цьому плані середній, а можливо, й вищий стан великоруського люду свого часу. Особливо це стосується запорожців XVIII століття: якщо не більшість, то багато хто з кошових і суддів, за деякими винятками, були людьми грамотними, власноручно підписувалися на ордерах і листах. Більше того, читаючи листи, ордери й цидулки кошових, суддів та інших старшин до гетьманів, панів і бояр, бачимо, що багато з них писали не лише грамотно, але й досить вправно й риторично; ця грамотність доходила до того, що в Січі можна було знайти людей, що вміли складати латинські вірші й духовні канти. «Серед них, – каже сучасник, – були такі грамотії, що і в Лаврі, і в столицях рідко можна було знайти таких, з тої причини, що в Січі було всілякого люду доволі»[331]. Це буде цілком зрозумілим, якщо згадати, що Січ досить часто поповнювали «вчені й недовчені спудеї» Київської духовної академії[332], багато польських, українських, а часом і великоруських панів і шляхтичів, котрі вміли й читати, і писати, але не вміли вжитися з порядками своєї батьківщини. Навіть «московські люди», що твердили, буцімто в Січі правилом було обирати в кошові людину, «що грамоти не знає», разом з тим свідчили, що нерідко хтось із військової старшини, якого в Січі вважали неграмотним, згодом, виїхавши з Запоріжжя на Україну, показував себе насправді не лише знавцем російської грамоти, але й «інших наук».[333]

Наскільки грамотними були січові козаки, найкраще видно з промови, виголошеної ними 9 вересня 1762 р. в Петрівському палаці Москви з нагоди вступу на престол імператриці Катерини II. «Всепресветлейшая, всеавгустейшая, благочестивейшая великая государыня, императрица и самодержица всероссийская, мать отечества всемилостивейшая! Вся премудростию, силою, славою и благостию своею сотворивый Господь вечно и непоколебимо узакониш рекам ведать свой юг, туче восток, магниту север, солнцу запад, нам же, человекам, учрежденную над собою власть. Сей наш всеобщий и непременный долг так нас крепко понуждает и к наблюдению своему влечет, что аки бы он на скрижалях сердца нашего был написан. Его исполнение приносит нам пользу, покой, тишину, во всем благопоспешество и похвалу перед Богом, а его преступление приводит на нас бедность, неприятельские насилия, междоусобную брань, всякое злоключение и проклятие от Бога. Последовательно вся наша жизнь и все наше счастие в сей жизни зависит от власти, Богом над нами определенной, за что мы Божественному его об нас промыслу никогда лучше не благодарим, как когда тех достодолжно почитаем, которых он сам богами и сынами Вышнего называет; а паче еще то, что как они на высочайшем степени всякого человеческого достоинства поставлены не ради своей, но ради нашей чести, славы и пользы, так и мы их почитая, себя почитаем, себя прославляем, себе пользуем и пред Богом себя оправдаем. Чего всего в рассуждении, когда царь небесный ваше императорское величество на престол всероссийский всесильно своею десницею возвел, и мы все, сыны и питомцы Низового Днепровского запорожского Коша, как притоманные дети и птенцы орлего своего гнезда, не могли от несказанной радости не вострепетать и тебе, истинной матери нашей, о чадех своих веселящейся, едиными усты и единым сердцем следующего приветствия не возгласить: Бог духов и всякия плоти, вашего императорского величества дух жизни, которым вся Россия живет, движется и процветает, в священнейшем ковчеге августейшего тела дражайшим здравием и светозарным долгоденствием да оградит! Господь сил, крепкий во брани, свет державы твоея в силе и славе да удержит, дондеже оружием твоим, в руце своей крепкой водимым, всех врагов твоих под ноги тебе сокрушит. Царь веков, дом и престол Давида российского, Петра Великого, да утвердит непоколебимо и непресекомо пребывати на земле, дондеже солнце и луна пребудут на небеси! Августейшая монархиня, всемилостивейшая государыня! С сим искренно усердным желанием и верноподданническим приветствием священнейшему нашего императорского величества лицу Низовое Запорожское Войско являться дерзает и притом себя в глубочайшем благоговении к высокомонаршим нашего цесарского величества стопам раболепно повергает».[334]

Найбільший відсоток освічених людей, безумовно, давала запорізьким козакам Київська духовна академія. Цим пояснюється, з одного боку, часте вживання у листах запорізьких козаків текстів зі Святого Письма, на зразок таких: «Хто кому зле мірит, тою же мірою и ему возмірится»; «Дом разділивыйся на себе, запустівает»; «Возносяйся дом твой зостанет пуст, и в жилищах твоих живущаго не будет: ею бо мірою мірил еси, тоею возмірится, по неложному глаголу евангельскому»[335]; з іншого боку, цим пояснюється особлива пристрасть запорізьких грамотіїв до іншомовних і класичних слів та вигадливих, пишномовних висловів, як то: недишкреція, перспектива, респекція, зрепреманд, специфікований, респонс, сатисфакція, антецесор, горизонт, Кімерійський Босфор, Евксинський Понт, Меотійське озеро, славетне гніздо Січа, журавель на купині стоящ, пава в краснопістрому