Читати книгу - "Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі"

І тут ще одна паралель: саме так чинили московити-енкаведисти у 20–30 роках XX століття, захопивши владу, а німецькі фашисти — під час війни у 1941–1945 роках на землях України.

Пам’ятаймо, дорогі українці!

Звичайно, Костянтин Острозький не став штурмувати Смоленськ. Він і наміру такого не мав, інакше привів би усе своє військо та привіз би усі гармати.

Ще раз звертаю нашу увагу: Смоленськ, як сьогодні волають московити, — «исконная русская земля», — 1514 року був загарбаний ними вперше за свою історію. У цьому місті мешкали переважно слов’яни — наші родичі, в той час як московські загарбники були татарами. Щоправда — християнами. Це слід пам’ятати.

З династії татарів Шуйських вийшов один із московських царів — Василь Шуйський (1606–1610). Теж не забуваймо.

Наводжу два висновки тієї звитяги.

Перший. Оршанська перемога призвела до стабілізації становища Великого Литовсько-Руського князівства.

Другий. Католицькі Литва і Польща зрозуміли значення православної України-Русі в протистоянні з татаро-фінською новонародженою Московією.

Звичайно, на відносини Османської імперії та її сателітів Криму й Московії з європейськими країнами і, перш за все, з Великим Литовсько-Руським князівством, впливало багато чинників. Перераховувати їх та встановлювати значення кожного — марна справа. Бо вплив кожного такого чинника був домінуючим на певному відрізку часу і швидкоплинно мінявся. Хоча робити такі спроби аналітичних досліджень, безумовно, треба. Особливо це стосується ХVІ–ХVІІ століть, коли на сотні років уперед вирішувалася доля українського етносу.

 Князь Василь-Костянтин Галицький

Варто також зазначити, що стратегічним завдання Османської імперії у ті роки, як і її московських сателітів, було загарбання територій та домінування на них. Це стратегічне завдання впродовж століть не мінялося. Для сучасної Московської імперії воно не змінилося досі. Хоча в XVI столітті московські князі були звичайними лакеями османських султанів, як і кримських ханів.

Як би ми не применшували вплив особи на історичний процес, та в нашому випадку з такими твердженнями погоджуватись не доводиться. Бо вся друга половина XVI століття розвитку українського етносу та української землі, як би ми того хотіли чи не хотіли, залежала, практично, від руського князя Василя-Костянтина Галицького (Острозького).

Але перед тим, як розповідати про часи середини та другої половини XVI століття, слід розібратися, що відбулося напередодні в Європі, як вона розділилася на воєнні союзи, як татарська Московія була залучена до воєнного союзу Османської імперії і Кримського ханства, як все те вплинуло на розвиток європейської історії та, зокрема, української.

Отож, почнемо з часів Івана III. Ми вже писали, що молодший син золотоординського хана Улу-Мухаммеда Якуб посів московський стіл Великого князя 1462 року, хоча співправителем князівства став ще за життя батька у 1450-му. І це встановлено московською так званою історичною наукою. Зазначимо — таке двовладдя у Москві зафіксовано вперше. Йдемо далі: хан Батий ще при завоюванні повелів Ростовсько-Суздальській землі перебувати у складі Орди християнським улусом. А онук хана Батия — Менгу-Тимур — закріпив новим ярликом таке становище та, засновуючи 1272 року поселення (улус) Москву, узаконив за православним ханом Петром, сином Берке-хана, такий статус Московського улусу (князівства) назавжди. Московська православна церква з того часу (1272) стала одним із носіїв панівних ідеологій (релігій) Золотої Орди.

Іван III, приймаючи християнську релігію, був вихрещений з іменем Тимофій, а ставши Великим князем, отримав нове ім’я — Іван. Але так сталося, що Золота Орда, завдяки внутрішнім чварам, почала розпадатися на окремі шматки (держави), і саме в ті часи Османська імперія почала звертати увагу на ті дрібніші утворення. Це було обумовлено експансією Туреччини в Європу. Османській імперії потрібні були надійні сателіти (союзники), які б єдиним фронтом з півночі до півдня (від Балтійського моря до Середземного) тисли на Європу. Тим більше, на північному сході Європи у ті роки існували такі потужні держави, як: Польське королівство, Тевтонський орден та Велике Литовсько-Руське князівство, котрі в будь-яку критичну для Османів хвилину, за вказівкою Римського престолу, могли завдати по Османській імперії страшного за своїми наслідками удару.

Розуміючи все те, воюючи на два фронти: в Азії проти Персії, а в Європі — проти Трансильванії та Угорщини, Османи вирішили не відкривати новий фронт, а підключити для війни потужне на той час Кримське ханство з його сателітами.

«Впервые в союз с турками вступил крымский хан Хаджи-Гирей в 1454 году, всего через несколько месяцев после падения Константинополя. В июне 1456 года была проведена первая совместная турецко-татарская операция против генуэзцев в Кафе (современная Феодосия)…

А в мае 1475 года турецкая эскадра под командованием верховного визиря Кедука-паши высадила десант в Кафинском заливе. С берега десант поддержали татарские отряды Менгли-Гирея. На пятый день Кафа пала. Город с той поры получил турецкое название Кефе. Он стал главным опорным пунктом Турции в Крыму…

Весной 1484 года объединенные войска султана Баязида II и крымского хана Менгли-Гирея напали на Польшу. 14 июня 1484 года они захватили важнейший польский порт в устье Дуная — крепость Килию, 4 августа заняли Аккерман (современный Белгород-Днестровский) — крепость в устье Днестра. Теперь Турция и Крымское ханство владели всем побережьем Черного моря от устья Дуная до устья Днестра. Во всех завоеванных городах были оставлены большие турецкие гарнизоны… Таким образом, в конце XV века Турции удалось утвердиться в