Читати книгу - "Тварина, обдарована розумом"

— Я дуже хвилююсь від думки, що ми їх знову побачимо, — озвалася Арлетта. — Мислю, як вони нас зустрінуть.

Севілла поклав їй руку на плече:

— Я також запитую себе. У всякому разі це щастя, що вони знову тут. Ходімо сядемо, — запропонував їй. — Я дуже зморився і виснажився. То страшний тип.

І подумав: «Те, що я допіру сказав, буде записано». Севілла засміявся.

— Чому ти смієшся?

— Так, нічого, пізніше розповім тобі.

Він сів біля неї, зіпершись раменом на її рамено. Дружина була в білих шортах і світло-голубій вовняній кофтині, її засмагла шия й пишна голівка граціозно вирізнялися на фоні піднятого коміра. Арлетта дивилася на Севіллу лагідними очима, чорне кучеряве волосся, що вилискувало, створювало чорний ореол навколо її обличчя, що світилося ніжністю й теплом. М’якість, жіноча дивовижна м’якість, вона майже ніколи не випускала пазурів, тільки в припадках ревнощів, у неї була найцінніша жіноча. риса: лагідна, а лагідність — то не просто зовнішня окраса її характеру. Вона лагідна у своїй суті, створена з доброти й привітності. В цю мить Севілла більше не мислив про небезпеку, про війну. Він має Арлетту, йому повернули Бі й Фа, і починалося нове життя. Йому так легко було на серці, здавалося, що він ось-ось відірветься від землі й злетить. Севілла дивився на Арлетту. Вона була духмяною й ніжною, як плід, як квітка, як метелик серед трав, як промінь сонця в березовому гаю.

— Про що ти думаєш? — спитала вона.

— Так, ні про що, — посміхнувся їй Севілла.

Він не хотів розмовляти з нею навіть у цю мить. Йому забаглося насолоджуватися її образом, хотілось, щоби він повільно танув у його очах, як тане мед у роті.

— Ти пам’ятаєш, — озвалась Арлетта, — коли пустили Бі до Фа, він мене всю оббризкав. Я була втомлена, мокра й така щаслива. Я прийшла до тебе, щоб хронометрувати спостереження, повідомляла тобі секунди й навіть десяті часточки секунди. Ти кепкував з моєї скрупульозності, ми сміялися. І раптом я відчула, що ми такі приязні одне до одного, такі приязні.

Севілла погладив правицею комір її блузки, м’яко стиснув волосся на потилиці й наблизив Арлеттине обличчя до свого. Хоча вікна й двері були зачинені, гул моторів вертольота краяв голову, заважав навіть думати.

— Вони відлітають, — промовила вона, вставши й попрямувавши до вікна. — Відлітають, мов ангели. — І додала всміхнувшись: — Просто невірогідно, яке полегшення я відчуваю. Мені здавалося, що наш острів окупували.

Севілла наблизився до неї, відчинив двері, вийшов на терасу. Вертоліт віддалявся, набирав висоту, потворний, химерний, схожий на незграбну комаху, що не знала, як упоратися зі своїм пузатим тілом. Севілла швидко попростував до повітки, відчинив двері.

— Я вас прошу, — звернувся він до Пітера й Сьюзі, — не ходити сьогодні до пристані. Я хочу спочатку сам вступити в контакт з дельфінами.

Його слова викликали подив і прикрість.

— О’кей, — стримано відповів Пітер і подав йому аркушик із записника, де стояв напис: «Чи треба відрізати причандалля для підслуховування?» Севілла заперечливо похитав головою, взяв відро з рибою, яку приготували для Дезі, й подав знак Арлетті. Швидким кроком спустився бетонованою доріжкою, що вела до пристані, зійшов на невеличкий дерев’яний причал, обіч якого стояла «Карібі», й побачив обох дельфінів, які кружляли одне біля одного.

Серце його закалатало, й він вигукнув:

— Фа! Бі!

Дельфіни завмерли за п’ять чи шість метрів од берега й дивилися на нього, нахиляючи голову то в один, то в другий бік, щоб роздивитися його то правим, то лівим оком. Вони оглядали його так майже цілу хвилину.

— Фа! Бі! Пливіть сюди! — гукнув Севілла. Однак нічого не сталося. Особливо пригнічувало Севіллу їхнє мовчання. — Це я! — гукнув він. — Це Па! Ви пам’ятаєте, я — Па!

Узявши з відра рибину й припавши на коліна, Севілла нахилився на край причалу, простяг її дельфінам. І знову нічого не сталося. Якусь мить вони дивилися то на рибину, то на Севіллу, відтак раптом одночасно, ніби й не порадившись між собою, щоб прийняти таке рішення, відвернулись, відпливли й знову стали кружляти басейном, щоразу, коли вони пливли повз Севіллу й Арлетту, кидали на них той самий погляд, допитливий, холодний.

— Нічого не вийшло! — сказав Севілла, відчуваючи, як щось застряло в його горлянці.

Дивна річ, він не відчував себе дорослим, та у цю мить йому здалося, що його відкинули кудись далеко назад, він почував себе маленьким хлопчиком, якого зненавиділи й знехтували з невідомих йому причин друзі, котрих він любив. До почуття несправедливості додалось іще й приниження. Севілла насилу стримав сльози. Він поклав відро на причал, кинув рибину, що її тримав у руці, й підвівся.

Арлетта доторкнулась до його ліктя:

— Може, ти підпливеш до них?

— Ні, ні, — подумавши трохи, відповів глухим голосом він, — то було б помилкою, вони стали б ще впертішими. Тепер можна зробити тільки одне: дати їм спокій. Ходімо, не стовбичмо тут.

Він обернувся на підборах і пішов угору бетонованою доріжкою. Арлетта крокувала поряд. У її очах застигли сльози. Схил, яким вони йшли, видався їй надто крутим і втомливим. Севілла зупинився й обернувся саме тоді, коли Фа, виринувши з води, мов футболіст, що відбиває м’яча від своїх воріт, зіштовхнув у море відро, що стояло на причалі. Вчинивши це, він тріумфально засвистів, пірнув, виринув з рибиною в зубах і проковтнув її. Бі вчинила так само. Вони їли рибу невірогідно швидко й жадібно. Севілла дивився на них, засмучений і паралізований. Він почував себе знедоленим, скривдженим і приниженим.

— Не захотіли нічого взяти з моїх рук, — сказав він тихо, не знаючи, як звільнитися від болісного сорому.

— Ви освоїли цей апарат? — запитав Севілла з утомою в голосі.

Пітер підвів голову й подивився на нього. Оцей Севіллин тон надто вразив його.

— Дуже легко. Але