Читати книгу - "Таврований"

Тому на розвідку на річку відправили кілька груп. Насилу вдалося знайти перехід по льоду. Почалася переправа. Деякі бійці відразу провалювалися під лід. Їх відразу ж витягли припасеними заздалегідь жердинами і канатами. Під дружний сміх напоїли спиртом. Постраждалі переодягалися в сухий одяг.

Спирт після довгих суперечок з помічником командира з господарської частини Павловським виділили під відповідальність черговому для зігрівання тих, що потрапили у воду. Павловський ще тоді, мало не плачучи, сказав Ковпаку:

— Виглотають весь медичний резерв.

Через деякий час Павловський, ледве пересуваючи широко розставленими ногами, спираючись на палицю, пришкутильгав до Сидора Артемовича:

— Я ж кажу, товариш командир. Ці архаровци весь медичний резерв вип’ють.

— Що трапилося? — Поцікавився Руднєв, який крокував поруч з Дідом.

— Він, — показав на Кольку Мудрого Павловський, — перший раз провалився під лід. З ким не бува. Налили 200 грамів. Потім, дивлюся, віддає друзям автомат. І бух у воду.

Колька Мудрий стояв поруч. Його штани вже вкрилися скоринкою. Обличчя посиніло. Він не поспішав переодягатися. Чекав свої законні двісті грамів.

Руднєв мигцем подивився на нього. Повернувся до Павловського.

— Він навмисне?!

— Про що я і говорю, товариш комісар. Архаровци.

— Ти шо, нарошно в воду поліз? — Запитав у Кольки Ковпак.

— Перший раз ненавмисно, другий — навмисне, товариш командир, — рапортував тремтячий боєць.

Всі голосно розсміялися. Лише Павловський продовжував гудіти:

— Архаровци. Мало їм.

— Виділить бійцю 200 грамів за те, що у воду поліз, і 300 — за те, що сказав правду. — Розпорядився Ковпак під загальний дружний сміх, який змусив Павловського нервувати.

— Зовсім пограбували, — пробурмотів він.

Якби він знав, що боєць скоро перестане його «грабувати», напевно, не сказав би ні слова. Не пошкодував би спирту для людини, про яку ті, що вижили, пам'ятали до кінця свого життя.

Колька Мудрий — Микола Захарович Махлін, боєць третьої роти Путивльського партизанського загону. На початку 1943 року загинув в бою за село Кодра Макарівського району Київської області.

Куля потрапила Мудрому в лоба. Коли він раптово впав, Федя Карпенко подумав, що його поранило. Обережно взяв на руки. Поніс до медсанчастини. Шапка партизана звалилася на сніг. Вітер розкидав чорне густе волосся по обличчю, закриваючи маленьку дірочку на лобі.

Федір Андрійович поклав друга на повозку.

— Коля, очнись! — Довго тріпав його по щоках.

До воза з санітарною сумкою на плечі підбігла струнка, молоденька Ліда Соловйова. Дівчина звернула увагу на краплі крові на волоссі. Вона звичним рухом прибрала їх з чола. Побачила маленьку, з монету, дірочку. Перевірила пульс. Приклалася вухом до грудей.

— Не тріпайте, Федір Андрійович, нічого вже не допоможе, — тихо сказала вона.

Так пішов з життя партизанський філософ і мудрець, улюбленець народу.

Сталося те, чого він так боявся. Не встиг з’їсти чергову банку повидла, випити кілька грамів спирту, викурити останню самокрутку і здивувати слухачів черговою заумною розповіддю.

В результаті зимово-весняного рейду партизани завдали удар по залізничних комунікаціях. Вони вели бої з переважаючими силами противника. Пройшли до Києва в такій близькості, що вибухи «були чутні на Хрещатику». Але зуміли прорватися зі степових в лісові райони і зупинилися в Аревичах.

У штабі на столі лежала нова карта з водними артеріями України, Білорусії та Польщі. Тепер, коли залізничні магістралі паралізовані, водний шлях по річках набув особливого значення. Партизани вирішили закінчити рейд зривом навігації.

За даними розвідки, на Прип’яті гітлерівці сформували перший караван суден у складі пароплава і п’яти барж під прикриттям бронекатера.

Флотилія рухалася з Чорнобиля на Мозир. Вона потрапила під прицільний вогонь 45-міллетрових гармат і станкових кулеметів. За кілька хвилин пароплав і баржі були підпалені і потоплені. Тільки бронекатеру вдалося зникнути.

— Це тільки перша ластівка, — сказав Вершигора, спираючись на дані розвідників.

Ті доповіли йому про нову флотилію, яка складалась із двох броньованих пароплавів і чотирьох бронекатерів. Отримані відомості дозволили підготуватися до зустрічі нового каравану. Вниз і вгору по річці розташували засідки з бронебійними рушницями і кулеметами, в центрі — з гарматами.

Німці знали про партизанів. Вони обстрілювали берега з кулеметів. Коли флотилія потрапила в розташування вогневих точок партизан, бійці відкрили вогонь. Головний пароплав відразу ж вийшов з ладу. Він зупинився, сів на мілину і загорівся.

Ковпак разом з Федоровим спостерігав за боєм. По флоту ударили гармати. Ковпак розплився в усмішці від задоволення. Гармати були його слабкістю. Він розквітав, коли чув їх гуркіт.

Ось і зараз. Притулився до дерева, закрив очі. Слухав, як музику, потужні постріли, плямкання снарядів у річці. Горлав артилеристу Бакрадзе.

— Піддай їм, Давиде!

Артилериста не треба було просити. Він крутився біля гармати, як заводний. Знову почувся гуркіт, але вже не плямкання, а вибух на баржі. Снаряд пробив борт і вибухнув усередині судна.

— Оце музика! Хай йому чорт. Не перестаючи б слухав, — волав командир.

Дід не раз повторював, що артилерія це Бог війни. Підрозділ артилеристів перебував під його постійним контролем. Він балував командирів гармат. Прощав їм те, що ніколи б не спустив іншим.

Дід часто згадував, як спантеличив Верховного своїм незвичайним проханням — виділити з’єднанню пару 76-міліметрових гармат.

Тоді начальник Українського штабу партизанського руху Тимофій Амросієвич Строкач і секретар ЦК ВКП (б) У Дем’ян Сергійович Коротченко зайшли до приймальні Верховного. Склали список військового спорядження і боєприпасів для партизанських загонів України. Сталін взяв у них папір і