Читати книгу - "Сповідь суперниці"

Бігме — цей сакс ну просто тримав мене за ніщо! Для нього я був нікчемою, з яким він і справи мати не хотів! Хоча його вчинок мав сенс. Цей хлопець добре розгадав мене, знав мої честолюбні наміри й розумів, що після того, як я буду з ганьбою вигнаний графом Норфолком, навряд чи мені світить служба в якогось сеньйора. Ганьба — це те, що перетворює лицаря на вигнанця. Біс його вхопи! — ліпше б він ув’язнив мене. Тоді на мені хоча б лежав відбиток мучеництва, а християнські душі схильні до співчуття.

— Де міледі Бертрада? — ризикнув запитати я.

Погляд у Едгара був примружений. І скільки в ньому було зневаги! Ми були одного зросту, я навіть трохи вищий, але чогось у мене склалося враження, що дивиться він на мене згори вниз.

— Моя дружина у себе в покоях. І як чинити з нею — тільки моя справа.

Більше він на мене не дивився. Звертався тільки до моїх лицарів, запитав чи згодні вони служити. Я подивився на них. Увесь цей час я був їхнім командиром, багато хто з них благав мене зарахувати їх у загін, присягався вірно служити, дехто, аби отримати місце, навіть приплачував мені. Що ж, безземельні лицарі в наш час на що тільки не йдуть, аби отримати свій шматок хліба з беконом. І зараз цей шматок вони могли отримати від графа. Я для них більше ніщо, через мене вони втрапили в халепу. І як би гнівно я не дивився на них, то один, то другий із мого загону опускалися перед Едгаром на одне коліно, вимовляли слова каяття, присягалися вірно служити.

Клятий сакс знову обійшов мене. Але не така це вже була й перемога, якщо врахувати, що він граф, а я простий найманець. Та все-таки мені стало гірко. Навіть те, що не всі мої люди заприсяглися, — з десятеро не визнали за потрібне принизитися та збились довкола мене, — не тішило. Я помітив, як і Ральф де Брійар теж ступнув крок уперед, але, мабуть, засоромився мого погляду й відступив.

І тут трапилося несподіване. Похмурий Теофіль, який досі стояв поряд зі мною, раптом стрімко кинувся вперед. Нас усіх роззброїли і, коли Теофіль вихопив із-за халяви довгий вузький стилет… Хтось із присутніх сахнувся вбік, хтось перелякано закричав. Теофіль уже був біля Едгара й заніс для удару руку. Але перш ніж він завершив рух, у повітрі зблиснула сталь, почувся хрускіт і судомний зойк Теофіля. Він так і залишився за два кроки від графа з занесеним стилетом у руці. Потім ніби зменшився в розмірах, схилився, скорчився над руків’ям, що стирчало з його грудей. Я зрозумів, що Едгар убив нападника — метнув у нього ніж.

Ми всі позадкували, дивилися на переможеного Теофіля. Едгар, теж не зводячи з нього погляду, судомно ковтнув. Я розумів Тео. Він завжди був до нестями закоханий у Бертраду, завжди ненавидів Едгара. Йому б клепки більше… Не треба так із цим саксом.

Остання думка додала мені сили. Мене було вигнано, зганьблено, мої люди відмовилися від мене. Але все-таки… Доля часто була несправедлива до мене, проте я засвоїв істину — сила не в тому, щоб завжди вигравати, сила в тому, щоб уміти підвестися після поразки. І в мене ця сила була. Але поки я мовчав… Мовчав і коли з рештками своїх людей полишав землі Гронвуда. Нам повернули наших коней, але зброю віддали, тільки коли ми вже залишили володіння Едгара. До самих фенів нас супроводив посилений загін охорони, причому, на лихі слова вони не скупилися.

І лише коли я знову підперезався мечем, відчув полегкість. І мої люди, схоже, збадьорилися, стверджували, що легко відбулися. Грошей у нас із собою не було, але ми мали грамоту графа з вказівкою, щоб на узбережжі нам дозволили сісти на будь-який із кораблів, що вирушали на континент. Так Едгар не залишав нам ні єдиного приводу залишатися в Норфолкширі, але влаштовував усе так, що ми самі були зацікавлені у відплитті. І мої люди сумовито обговорювали цю перспективу: яким посміховиськом вони стануть. Усім було зрозуміло, що невдовзі жоден із нас не зможе стати на службу. Звичайно, поки звістка про наше вигнання не отримала розголосу, дехто сподівався встигнути знайти місце, проте розуміли, що втратять своє становище, коли неслава і ганьба накриють їх, немов дрантя жебрака.

Ось із таким настроєм ми поволі їхали болотистими землями фенів. Обабіч стежки тяглися нескінченні плеса, стіною стояв очерет. Наші проводирі навмисне скерували нас цією дорогою, знаючи, що з неї нема куди звернути до самого Хунстантона. Починало сутеніти, й варто було поквапитися, бо в жодному замку чи маєтку Норфолкширу нам не дали б притулку без подорожньої, підписаної Едгаром, а якби остаточно смеркло до того, як ми мали б вибратися до затоки Уош, довелося б заночувати у фенах. Добре, якщо дорогою трапиться селище болотяних жителів. Тоді буде на кому зірвати досаду, а боятися нам нема чого — вранці ми попливемо на материк.

Мої супутники, той десяток лицарів, які відмовилися від служби, були за вдачею бунтівниками, тому пропозиція Едгара спочатку їх не спокусила. Серед оперезаних лицарів усіх земель завжди знайдуться ось такі хлопці, яких не заманиш на службу обіцянкою юшки біля вогнища, та дрімотою на сіні під шум дощу: їм потрібна небезпека, потрібні пригоди. За час нашого тихого життя в Гронвуді вони знудилися за свавіллям, а нинішня невдача тільки розпалила їхню кров, розлютила. Я вловив цей настрій і вирішив, що саме час діяти.

— Диявол вам у горлянку, хлопці, якщо ви ось так утечете з Англії, отримавши копняка. Невже у вас гордості не лишилося навіть на те, аби помститися?

Ух, як же я зачепив їх! Крики, лайка, прокльони, хтось у запалі навіть звалився із стежки в плесо — довелося витягати. Здається, якби я кліпнув зараз, вони б перерізали всіх селян на кілька миль зокола. Смаглявий Герівей Брітто запропонував дещо ліпше: ми