Читати книгу - "Аргонавти Всесвіту"

Бабка повертала голову направо, наліво, розглядаючи Ван Луна. Можна було подумати, що вона вражена незвичним виглядом схопленої нею поживи. Та й справді, — хіба тримали колись її лапи людину, та ще й зодягнену в скафандр з прозорим циліндричним шоломом?..

“Дуже не подобаєшся мені, — подумав Ван Лун, холоднокровно дивлячись прямо в очі хижака. — Якщо б я тобі також! Мабуть, не торкнулася б мене, певен!”

Проте цим і обмежилась його реакція на дії бабки. Руки і ноги Ван Луна, як і раніше, спокійно й нерухомо звисали вниз. Він вичікував, твердо вирішивши: ніякої боротьби в повітрі, ніякого опору, доки є ще надія, що бабка не збирається шкодити йому. Стара китайська приказка вірно радила: “Не треба стрибати в воду, поки човен ще не перекинувся!”

Величезні сітчасті крила хутко мелькали над ним. Бабка збільшувала швидкість польоту: мабуть, у неї були якісь свої міркування.

Під Ван Луном все так само пропливали червоний ліс, оранжеві густі зарості, де-не-де прорізані ручаями і невеличкими озерами. Первісна, незаймана природа встлала всю поверхню молодої планети розкішним килимом багатющої рослинності. Тим незвичнішою здалася Ван Луну дивна темна пляма, яку він помітив унизу. Серед густої оранжево-червоної рослинності Венери та коричнева, майже чорна пляма виглядала просто дивовижною, вона нагадувала згарище, випалену пожежею ділянку лісу. Як могла трапитися тут пожежа? Хіба що від блискавки…

Проте придивившись уважніше, Ван Лун відмовився і від такого припущення. Коли б темна пляма була б згарищем, то вона була б цілком чорною, випаленою дотла. Між тим, зверху ясно було видно темно-коричневі стовбури дерев, навіть гілки. Втім, на деревах не було звичайного для рослинності Венери червоного листя, вся ділянка тому, очевидно, і набула дивного темно-коричневого кольору. Чому дерева втратили листя — і лише на одній цій ділянці?

Ще одна незрозуміла пляма в яскравому оранжевому рослинному килимі. Це вже щось подібне до великої галявини. Дивно само по собі: адже ж досі Ван Луну не доводилося бачити ніяких галявин, уся поверхня планети була вкрита густими заростями — крім, мабуть, тільки скелястих місць, усіяних гострим камінням. А тут виднілася широка світло-оранжева галявина, немов вкрита високою травою. Ні, не лише травою! На галявині можна побачити якісь окремі світлі плямки… наче на траві лежать купи великого круглого каміння, що їх ніби навмисно зібрала чиясь рука. Знову нез’ясована загадка, яку Ван Лун навіть не встиг обміркувати, бо бабка круто повернула вбік, зробила над лісом велике півколо — і почала опускатися.

Ван Лун відчув, як міцно, прискорено застугоніло його серце; наближався час вирішальної бійки. Він обережно поклав праву руку на кобуру з пістолетом: чи не час? Проте через кілька секунд він вирішив: “Бабка, навіть дуже велика, все одно комаха. Проб’ю їй кулею голову: буде так само міцно тримати мене лапами. Так, пам’ятаю: лапами комах керує не голова. Вони мають нервові центри десь у грудях”. Він не був певний цього, Ван Лун ніколи спеціально не займався комахами, втім, десь у пам’яті залишилися обривки давніх, можливо, ще шкільних, знань.

Він вийняв пістолет і переклав його до лівої руки — Ван Лун стріляв нею не гірше, ніж правою. Так само обережно він вийняв з піхов свій улюблений широкий кинджал.

Тим часом гігантська бабка обрала для себе місце в лісі. її дзижчання посилилося. Вона впевнено опускалася на верхівку величезного старого дерева, що височіло над лісом, наче гігантська свічка. Тепер Ван Луна тримали тільки дві передні лапи хижака. Дві задні пари витяглися вниз, готові ухопитися за дерево. Крила майже нерухомо застигли в повітрі, створюючи над Ван Луном прозорий блискучий намет, на якому переливалися всі кольори райдуги.

Приготувавшись мов для стрибка, напружуючи всі м’язи, Ван Лун чекав. Час ще не прийшов. Ясно, що хижак нічого не зробить з ним, доки не сяде.

І от бабка сіла на верхівку дерева. Задні її лапи ухопилися за гілки. Дерево захиталося під вагою величезного хижака. Бабка переступила кілька раз лапами, вмощуючись зручніше. Верхівка дерева все ще хиталася, але вже менше. Бабка зручно і цупко трималася за гілки.

Її голова знову повернулася правим оком до Ван Луна. Хижак націлювався на свою здобич. Зубаста паща повільно роззявлялася. Передні лапи, що міцно тримали тіло Ван Луна, повернули його на бік і почали підіймати вгору, шоломом до роззявленої пащі.

Ван Лун побачив груди хижака, вкриті жовтим шаром хітину. Окремі сегменти і пластинки хітину з’єднувалися вузенькими смужками шкіри, які дозволяли їм вільно рухатися. Під тонкою шкірою щось ритмічно пульсувало, переливалося.

Шолом Ван Луна опинився вже під самою пащею бабки — і лапи невблаганно підтягали його ближче й ближче.

— Час настав!

Відчайдушним різким ривком Ван Лун перевернувся в лапах хижака. Тепер він немовби лежав на спині, повернувшись обличчям до вкритого хітином тіла. Вабка, здивована несподівано різким рухом своєї жертви, зімкнула пащу, але зразу ж таки знову роззявила її і знову потягла Ван Луна до себе.

Зморшкувата смужка шкіри між двома сегментами хітину опинилася перед очима Ван Луна. Не цілячись, він міцним ударом встромив кинджал у цю смужку. Лезо легко проштрикнуло шкіру і увійшло глибоко в тіло хижака. Ван Лун рвучко повернув кинджал і, не виймаючи його з глибокої рани, одним крутим рухом розітнув груди хижака від краю до краю. Тієї ж миті Ван Лун відчув, як здригнулися лапи гігантської бабки, що тримала його. Очевидно, йому вдалося пошкодити нервові центри. Крила бабки шалено забилися в повітрі, здіймаючи цілий вихор, збиваючи листя і ламаючи тонке гілля. Бабка підстрибнула, намагаючись злетіти, але не випускала людину з лап.

— Настав час!

Ван Лун підняв пістолет і випустив підряд кілька куль в хижака, в його розітнуті груди. І кожен постріл відповідав йому коротким глухим вибухом: то розривалися в тілі летючої потвори його кулі. Тепер Ван Лун уже нічого не бачив. Скло його шолома було заліплене густою масою, яка вилітала з розірваних грудей гігантської бабки після кожного пострілу. Проте лапи все ще цупко тримали його.

Втім, ось вони знову здригнулися. Одна з них безсило повисла. Тіло Ван Луна лишалося притиснутим до тулуба хижака тільки однією сухою лапою. Ще секунда — і так само безсило повисла, втративши міць, і вона. Перекидаючись в повітрі, нічого не бачачи, але не випускаючи з рук зброї, Ван Лун падав униз, ударяючись об гілки дерева, які м’яко ніби перекидали