Читати книгу - "Залишенець. Чорний ворон"

Ну, що ж, їхнього полку прибуло. Отаман сказав, що настав час розбиватися на трійки і шукати фортуни по селах. Кому фортуни, кому правди (він підморгнув Вовкулаці), а кому верхового коня. Ворон подивився на Гриця, на лахміття, в яке той був зодягнутий, і подумав, що його обмотані ганчір'ям шкарбани не пролізуть у стремена. І тільки потім йому блиснув здогад, що так замотують чоботи не тільки для того, щоб не погубити підошов. Так їх обкутують ганчір'ям швидше для того, щоб не лишати слідів…

Чорний ворон, який сидів на суку старезного дуба і майже зливався з його обвугленим стовбуром, ліниво, але й трохи здивовано назирав за людьми, що викопали з-під землі гарматну гільзу.

Якби ворон умів розмовляти по-людському, він би їм показав, де треба копати, залюбки показав би, де собака заритий, позаяк анітрішечки не боявся лісовиків. Та що там він, їх не боялися навіть полохливі сороки, які завжди здіймали свій дурний скрекіт, коли до лісу ступала чужа нога. А тут хоч би що — на лісовиків вони ніколи не скрекотали, і ворон був удячний за це білобоким, оскільки терпіти не міг їхнього скрипучого скрекоту. Від нього у ворона боліла голова, як і від будь-якого галасу, через те він давно жив самотиною, цураючись навіть воронячих зграй. Ворон і сам не любив каркати, але зараз у нього так засвербіло в горлі, що він не міг стриматися. Щось він добачив, щось передчув таке, від чого недобрий лоскіт пробіг його голосницею, і ворон, розтуливши червоного рота, хрипко, по-старечому каркнув.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

1

«8 мая під вечір з боку нашого лісу бачили трьох чоловіків на конях з рушницями, і серед селян ходить чутка, буцімто в Холодному Яру знов появилася якась банда. Це посвідчує і та біда, що трапилася 9 мая коло гори Стрилиці. Тут, під селом Івківці, було вбито голову ком'ячейки Стоцького, який пізнього вечора повертався конем з Івківців у Головківку. Гора Стрилиця лиса, у неї часто вдаряють блискавки, того й Стрилицею зветься. На ній не росте ні одного деревця, ні одного кущика, трава і та жовта, через те люди її обминають. І от бандити, які вбили Стоцького, покинули труп на цій горі, щоб його ніхто не знайшов, а коня, видно, забрали. Просимо прийняти міри по виявленню банди, позаяк усі активісти Головківки та ближніх сіл застрашені, а куркулі потирають руки.

Голова Головківської сільради Трухній».

(Із пояснювальної записки уповноваженому Чигиринського відділу ҐПУ від 12 травня 1923 року.)

Після того, як вони пошуміли довкола Холодного Яру, отаман вирішив перейти до Ірдинських боліт; хай тут усе втихомириться-вляжеться, хай ударгрупи позмагаються з вітром, а вони пошукають фортуни в іншому місці. Його намір збігся з волею провидіння: Сутяга, який із Ладимом та Цокалом ходив аж на Сокирне, приніс приголомшливу звістку — біля Ірдинських боліт з'явився загін отамана Веремія, котрий шукає з ними зв'язку.

Ворон не знав, що й думати. Заклавши великі пальці обох рук за ремені портупеї, довго і важко дивився на Сутягу.

— Може, це не той Веремій? — нарешті спитав він.

— Таки той, — прогув, як у бочку, Сутяга.

— Але ж його давно поховали.

— То вони з Чортом самі все придумали.

Виходило так, що, коли Веремія схопили, Чорт навмисне затіяв гру з похованням отамана, щоб увести в оману чекістів. Опинившись у Черкаському допрі, Веремій хитрощами затесався до кримінальників і так не лише уник розстрілу, але й діждався моменту, щоб дременути на волю. Тепер, зібравши два десятки своїх найвірніших козаків, він ще з більшою люттю колошматить комуну від Нечаївки до Білозір'я, мстить за свою загиблу дружину та сина, який пропав безвісти. Після кожного нападу Веремій з козаками щезає в Ірдинських болотах, де знає хідники й тверді острови для спочину, якийсь час відсиджується, а потім зненацька виринає там, де його ніхто не очікує. Сутяга випадково наткнувся в Сокирному лісі на Веремієвого ад'ютанта Чорта, з яким знайомий давно, і той, щиро зрадівши цій зустрічі, запевнив Сутягу, що рано ще вішати кирпу, ще може таке розгорітися, що нікому й не снилося. Біля Городища і Мліїва вже розкурили люльку брати Блажевські, отаман Курінний замінив під Златополем Загороднього, в районі Мошнів розгулявся Шпильовий[*], а тут ось — Чорт уже й сам такого не сподівався — воскрес Веремій.

Повернувся, можна сказати, з того світу і тепер надолужує згаяне в допрі, шукає зв'язку з іншими отаманами, щоб узгодити дії і, як у давні добрі часи, спільними силами вдарити на станцію Бобринську, де й досі товчеться більшовицький кавполк. А заодно почистити Смілу, яка аж кишить червоною поганню.

Якщо Веремієвого воскресіння не сподівався сам Чорт, то Чорний Ворон і поготів. Тепер він не мав права навіть вагатися, їхати чи не їхати до Ірдинських боліт. Мусив дати звіт Веремію про долю Ярка. Розповісти по щирості, як усе вийшло, і ще не вгадано, як на те подивиться Веремій. Казна-що — замість радіти, що отаман живий, Ворон знетямлено дивився на Сутягу.

— Як же він надибав тебе, той Чорт? — з підозрою спитав він.

— Та не він мене, а я його.

— Ти? — перепитав Ворон. У їхньому ділі це часом багато важило: хто кого «знайшов». — А ти в цьому впевнений?

— Я, я, — потвердив Сутяга і розповів, як зайшов у Сокирному лісі до знайомого їм лісника Гудими (Ворон давно його знав, саме Гудима колись їх попередив, що чека роздає лісникам стрихнін, аби підсипали отруту отаманам), так отож Сутяга лишив Ладима і Цокала вартувати надворі, а сам зайшов до Гудими й застав у нього не кого-небудь, а цього ж таки Чорта, Веремієвого ад'ютанта, якого впізнаєш за версту через його кругле совине лице і закандзюблений ніс. Ну, погомоніли трохи, — вів далі Сутяга, — підобідали, а тоді Чорт і каже, що так, мов, і так, пора зійтися докупи та вдарити разом на Смілу, щоб Тясмин кров'ю підплив. А чого ж, погодився Сутяга, давно пора. Чорт тоді ще якось так цікаво пом'явся, покивав своїм закандзюбленим носом і дав зрозуміти Сутязі, що їхнім отаманам є багато про що побалакати.

— Де ж і коли вони хочуть зустрітися? — спитав Ворон.

— Пане отамане, — здивувався Сутяга. — Хіба ж я міг самовільно про таке домовлятися? А зв'язок — він той самий. Через Гудиму.

Уночі загін вирушив на