Читати книгу - "Українська література 17 століття"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Мудрий примусив Богдан волю чужу шанувать. Непереможний Богдан, що Марс його виховав грізний,
Плем’я шляхетське розбив, з батьківських вигнав земель, Вождь над вождями, Богдан, Хмельницький, герой, переможець, Що нечестивих панів вигнав із рідних земель,
Що розгромив їх ущент і гнав, гордовитих, до Вісли,
Світлий наш гетьман Богдан, мудрий, хоробрий козак, Мудрий, хоробрий козак, поміж козаків наймужніший, Що нечестивий народ бога навчив шанувать,
Бога навчив шанувать підступних, проклятих папістів, Простий і дужий козак, благословенний Богдан, Благословенний Богдан, що ляха, мов лютого звіра,
І приручив і провчив, славний герой, наш Ахіл.
ЕПІТАФІЯ БОГДАНУ ХМЕЛЬНИЦЬКОМУ
Диво століття, Богдан Хмельницький, герой із героїв, Божої милості світ, радість сумної землі.
Грізний і мужній, мов Марс, нащадок богині Белони
Фенікс героїв — Богдан — слава, і гордість, і честь. Ляхів загроза та смерть, звитяги улюблений воїн, Велетень, що ворогів з отчої вигнав землі.
Тут, серед лядських могил навіки впокоївсь Хмельницький, Непереможний герой в битві зі смертю поліг.
З мертвих воскресне Богдан до божого суду страшного, Син, що отчизні приніс волю. Читачу, проходь!
АНОНІМНІ ВІРШІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XVII ст.
ГЛАГОЛЕТ ПОЛЬЩА
О БИВШОЙ ХРАБРОСТІ І ПЛЕНЕНІЇ СВОЄМ І О ПОКОРЕНІЇ KO БЛАГОЧЕСТИВІЙШОМУ
ЦАРЮ І ВЕЛИКОМУ КНЯЗЮ АЛЕКСІЮ МИХАЙЛОВИЧУ
В жалості днесь зіло обомираю,
Сльози точащи, чад моїх ридаю.
Аз — мати, люті опечаленная
І всіх радостей ізовлеченная.
Біх бо нікогда тако украшенна,
Яко над страни славно вознесенна;
Копіє моє на вразіх бивало
І серця сильних в браніх ужасало.
Но нині мечі і щити державні
Во мні кріпчайших чад всіх подсміянні.
Вої великі худими бивають,
Од скіфських язик 1 на землі падають,
Самі бо в собі меч свой угрязиша І мене, матер свою, уязвиша.
Юнош прекрасних і дівиць удобренних Повні всі страни нині суть плененних.
Аз плачу, Польща, плачу неутішно,
Ридаю в сльозах із кровію смісно.
Чада во мні всі вкупі пребивали,
Всюду страх лют, где ся обращали.
Вінець мой златий, в Польщі положенний,
В трієх мі чадіх словно уплітенний:
Ляхи, русь, литва — то суть чада моя;
Два возгордіша, взяша мечі своя,
Юнаго брата 2 убить совіщаша,
А мене, матер, зіло обругаша.
Юний язиков собі умоляєт
І гординю їх, низлож, покоряєт.
Аз, мати, молих сим паки згодити,
Но не хотіша с собою смирити.
Смиряти уні'і [оні] не хотяху,
Мя, матер свою, зіло умерщвляху.
Красоту мою люті увядиша
І до срачиці даже обнажиша,
На брата щити с мечі наступають,
Низложить єго вскорі усиляють;
Юний такожде на іх ополчися,
В мужестві своєм в них возвеличися, Положиша трупи, гор превисочає,
І, низложив іх, сам паки смиряє.
Много на нь тия, много наступаху В руці єго всі кріпці падаху Градове, села в конець раскопаша,
Мужіє, жени скіфом всі предаша.
Аз же, мати, зіло возридала,
Златия власи історгала І молих сина моєго малого
Ужалитися отечества свойого.
Послуша мене мой не єдиною,
Показа милость над родителькою.
Но паки тії братія восташа
І мене, матер свою, обругаша.
Аз же повеліх тому уступити,
Благовірному царю покорити,
Но паки сам вскорі сіє сотвори І великому цареві покори.
Сама же єго рада ожидати І власті єго хощу дати.
Гряди, о царю, чад моїх смиряя,
Ни єдиному бо єст мні ся покаряя.
Да паки мою наготу покриєш,
Когда моїх чад ярость всю сокриєш.
О ГОРДИХ І ГНІВЛИВИХ ЛЯХАХ,
КАКО ГОРДОСТІЮ ХОТІША РОСІЄЮ ОБЛАДАТИ І ПРАВОСЛАВІЄ В ЄРЕСЬ НИЗЛОЖИТИ
Кто хощет, прийди і узри,
Очима своїми возри,
Что в мирі ся дієт,
Что в нас самих спієт.
Брані днесь умножишася І мечі ізостришася,
Брат брата убиваєт,
Кров отця проливаєт.
Ненависть междусобная,
Ізрещи неудобная,
Точить крові токи, Падають отроки,
Юноші младі і діви,
Матері бивають вдови.
Ох, ох везді се слишим, Приидіте, сія внушим: Нікогда страна славная І врагом всім ужасиая Паде, паде мечем, Междусобним січем.
Окрест всі вразі ликують, Веселять і торжествують,
Зря сію обнаженну І в конець спустошенну. Сильнії всі і княжата Ведуть, яко отрочата,
По руках зв’язаіших Во скіфськії страни. Подоллє стонет, ридаєт,
Волинь плачет, воздихаєт Чад своїх заколенних І везді ізбієнних.
Тисящі і тьми падоша,
Враги во плін отведоша,
Земля стала пуста,
Пред тим суще густа. Гради бо всі суть сожжені, Живущії внутрь сотрені.
Горе, горе оставшим, Блюдуть іх к бідам вящим
О гордость, то твоє діло,
Іже отечество не діло:
Се тя бог смиряєт,
Гордих низлагаєт. Господством бо’вознесосте,
К смиренним лук напрягосте, Рісте бо: «їх погубим І радосно возтрубим!»
На бога брань поднесосте,
В хулах уста отверзосте,
Єресь умножисте,
Вірних оскорбисте,
На віру ополчистеся,
Клятвами утвердистеся:
«Погубим православних, Всегда нам сопротивних!»
Но бог совіт ваш преврати І гордих нині укроти.
Ров бо іскопасте —
Сами в онь впадосте.
Но вірних бог сохраняєт,
В єдино іх сочетаєт,
Не к тому іх імійте,
Єдині погибайте.
О ляхи горділивия,
Ярия і гнівливия,
Русь вас не боіться —
Вірою щититься.
Єсть бо в них царь православний, Благий, кроткий і смиренний —
Той ваші глави сотрет ї віру вашу потрет.
Помози, господи, царю,
Великому государю Врагов низложити,
Сильних покорити.
Єго же сам ізбрал єси,
Того рог славно вознеси,
Да всі тя восхваляєм І в піснєх величаєм.
0 ВЕЛИЦІЙ РОСІЇ 1
І О СОПРОТЙВІЇ С ЛЯХИ І О ГРАДІ києві
Слишіте, люди, і внушіте,
Господа-бога благодаріте
1 пойте піснями,
славословяще єго,
Єлико творить чюдес преславних В царствіях, землях многодержавних Силою кріпості
своєю премногоЮ.
Сильнії в мирі всі ім храбрують,
Царіє, князі мирно мирують,
Єго же бо і моря, земля же і небо,
Росія древлє сущія преславна,
В храбрих воініх слинє іздавна Славою многою, тезоіменитою.
От Рюрика, князя великаго, ї Ігоря всенарочитаго
До нині
в Украйні Російськой2 непремінне Плод прорастаєт боголюбивий,
Во вірі єго непозиблемий,
ІЗЯЩІШЙ, премощний
і всеблагомощний.
Владимер3 віри єст насадитель,
Врагом окресним преборитель,
Богові угодил,
сугубих враг бобідил.
По нем Ярославль4 в Києві-граді По отці своєм на столці сяде,
Софію5 сотвори
і во славі розшири.
По сем в Росії гріх умножился,
Гнів от господа на нь ізлився:
От скіфов6 плененна
і зіло опустенна.
Оттолі ляхи на ня восташа,
Государство своє распространиша, Києв-град премогли
і над нами возмогли,
І Русь надвоє злі разділиша,
Многоє время в ней воцариша,
І, яко своїми,
овластвовали всіми.
Великая Русь от низу вземше,
Милость господню паки приємше
І кріпко распросре,
даже до моря простре.
Царі
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Українська література 17 століття», після закриття браузера.